ГЛАВА 11 СПОКУСА ЗЛА

Поверталися, як злодії. Женька легенько постукала у вікно, і заспані дівчата їй його неохоче відкрили.

—    Де ти вешталася? Тут такий допит нам влаштували через тебе, – випалила ушан свого обурення Катя.

—    Гуляла, - загадково відповіла Женька, і, швидко застрибнувши до кімнати, впала на застелене ліжко. Було всього шість ранку, тому, почувши гучний скрип ліжка і метушню в кімнаті, Марина почала спросоння лаятися:

—    Якого дідька лішого... піднялися ні світ, ні зоря? Ви поспати дасте, малолітні сучки? - але, помітивши Женьку, що розляглася на ліжку, сама підірвалася, - Женьок ... Де тебе носило, бестія? Тут Криса таке витворяла… Я думала, її  Кондратій схопить.

—    Була у «своїх», - брехала, як і домовлялися з Ваською, дівчинка. Марина недовірливо зауважила:

—    Ага. Не треба ля-ля, у нас теж звивини в черепушці є, - Васька з Воцою теж у таборі ошивались?

—    А вони тут до чого? – вдаючи, що здивована, спитала Женька.

—    Так їх теж наче корова язиком злизала, коли тебе не стало, - примружившись і намагаючись зрозуміти з поведінки Романової, що та приховує, повідомила Марина.

—    Це їхні справи, - Женька не готова була розповідати все, як було, не тому, що її могли здати (хоча і це ніхто не виключав), просто їй було шкода дівчат, які не відчули ті солодощі щастя і свободи, які пізнала вона. за ці дні короткочасної відлучки. Та що там дівчатам, Женька партизаном мовчала і в кабінеті директорки, куди її запросили зразу після сніданку.

—    Мені та міліції робити нічого, як тебе шукати? Романова, це пахне колонією, ти знаєш? – вкотре погрожувала Ангеліна Анатоліївна.

—    В курсі, - намагаючись не дивитися в очі директорці, відповідала Женька.

—    А поки що тиждень митимеш перший поверх. Щоб іншим не кортіло бігати. І пам'ятай: справа на тебе заведена ... Ще одна втеча - і я обіцяю, що тут тебе духу не буде. Бігається їй, на місці ніяк не сидиться.

Після того, як Женька зачинила за собою двері до кабінету директорки, вона різко обернулася й показала язика. Діти, які снували коридором, тільки засміялися. В їхніх очах авторитет дівчинки ще більше піднявся, ніби вона не дверям показала язика, а самій директорці.

***
Вихователька Наталія Іванівна власноруч вимкнула теплу воду, тож Женьці доводилося плескатись у холодній. Це було жорстоким покаранням, оскільки руки дівчинці крутило неймовірно. Ці болі були пов'язані з давньою історією. Тоді Женька була ще маленьким циганчатком, яке потрапило до інтернату і не відкинуло ще усі звички кочового життя циган.

Теплим осіннім днем, коли сонце засліплювало своєю насиченою позолотою, а дощ лив, як із відра (називають такий дощ циганським, бо він дивний), маленька пустунка вискочила на вулицю і, купаючись у яскравих променях сонця та краплинах ще не холодного, а злегка прохолодного дощу, почала танцювати. Вихователька Наталія Іванівна вискочила під дощ із італійською парасолькою забирати Женьку. Яскраві квіточки, щедро розкидані по куполу великої парасольки, так сподобалися дівчинці, що коли Женька побачила розкриту парасольку в кутку, куди її поставила вихователька для просихання, не втрималася і, схопивши великі залізні ножиці, неакуратно повирізала ці квіточки.

Женька вирізала останню квіточку, коли Наталя Іванівна побачила цей акт вандалізму над її модною парасолькою. Вирвавши у переляканого дівча ножиці, вихователька зі злістю побила ними пальці шкодниці. Женька тоді два тижні пролежала у лікарні. Пальці зовні загоїлися, але холодна вода розбурхала давно минуле. І ось тепер, лаючись і проклинаючи всіх і вся, Женька стояла на карачках і ялозила ганчіркою, що смерділа затхлістю, по підлозі першого поверху. Всі пішли в кіно, тож у коридорі було тихо й спокійно, але від цього на душі було ще сумніше.

Женька знала, що допомоги чекати не було від кого. Іншого разу Васька б допоміг, але їх з Воцою теж покарали. Щоправда, спочатку Воца провалявся два дні в ізоляторі під наглядом медсестри. Але щойно спала температура, він добровільно приєднався до Васьки. Під інтернатом у підвальних приміщеннях заповзятлива директриса, відчувши віяння часу, обладнала кооператив із виготовлення трун. Про використання старших інтернатівців як підмайстрів не прийнято було говорити, але всі в межах закладу знали, що за огріхи можна було схопити на горіхи  та відпрацьовувати саме у майстерні. Серед своїх так і казали: «Послали на труни».

Васька акуратно склав дощечки та забив між ними черговий цвях. За годину роботи приловчився. Потім повагався і забив ще один для надійності. На мить зупинився: подумав, що в цій труні лежатиме мертва людина, і дрібне тремтіння пробігло по тілу. Скосившись на неподалік захопленого роботою Воцу, потім на Семена Павловича, їхнього керівника та вчителя праці, подумав:

—    «Мабуть, шалені гроші приносить цей кооператив, адже Павлович нещодавно «Москвичем» хоч і старим трохи, але обзавівся.
Як тільки Семен Павлович вийшов покурити, Васька підійшов до Воци, що активно працював молотком, наче цвяхи він не в труну забивав, а в ящик. Ото уже переробили під час уроків праці різноманітних видів цих ящиків – практика ого-го!

—    Ти чув, старий тачку купив?

Воца насупив свої густі чорні брови, зле зиркнув на нещодавно зачинені за Семеном Павловичем двері, і крізь щільно стиснуті зуби процідив:

—    Думаєш, на цьому бабки сколотив? - і легенько підняв, а потім кинув на підлогу заготовку кришки труни. Вона сильно грюкнула, падаючи, мабуть, злість Воци завжди додавала йому сили.

—    А на чому ще? Ось на наших молозях. Нам ось таке, – і Васька скрутив велику дулю, поворушив у ній великим пальцем і посміхнувся, – Женька б сказала «і маком, гади, не потрусили». Васька навмисне згадав про Женьку. Йому подобалося спостерігати за обличчям Воци, коли той чув її ім'я. На хвилину злість в очах юнака згасла, поступившись місцем ніжності, наївним дитячим виразом умиротворення. І Васька згадав слова кастелянші тітки Груші: «Такого хлопця з глузду звела!»
Вмить Воца напружився, знову звів брови на переніссі й видав: