ГЛАВА 10 ПРИГОДИ НА ВОЛІ

Женька дивилася на сходи, що виїжджали звідкись з-під підлоги, спрямовувалися вгору, і її здивування змінилося страхом перед невідомим. Васька пояснив подружці кілька хвилин тому, що потрібно поставити праву ногу на сходинку, а потім швидко перенести ліву ногу і вхопитися рукою за поручень, що рухається. Але всі інструкції, як крапелька ефірної олії на вогні, дуже швидко випарувалися, залишивши лише жирне запитання: «Що робити?» Невідоме лякало. І цим невідомим був ескалатор. А довкола снувало багато людей, які, як здавалося Женьці, неодмінно мали б побити її за те, що вона стоїть, як баран, і гальмує рух. «Якщо не поб'ють, то накричать достеменно», -від цієї думки ноги ще більше підкошувалися.

І раптом чиїсь сильні руки підхопили Женьку за талію, підняли й поставили на ескалатор. Вона вже приготувалася повернутися й подякувати Васьці за допомогу, бо була впевнена, що це він, але ззаду стояв Воца. Він традиційно мовчав і лише посміхався. І жестом показував, що треба триматись за чорний поручень. Васька плив на ескалаторі трохи нижче.

Тільки Женька розслабилася й почала отримувати задоволення від їзди на чудовій рухливій драбинці, як на горизонті побачила, що сходи складаються і зникають так само, як і виїжджали – десь під підлогою. Переляк тривав кілька секунд, бо вже знайомі руки знову її підхопили й винесли з ескалатора. І тут Женька не стрималася:

—    А чого це ти мене весь час хапаєш? Я шо, маленька?

—    А треба було просто сказати «дякую», - втрутився Васька. - Жень, не викаблучуйся. Тут багато народу, привертати до себе увагу не потрібно. Воца - ти дока, так класно вигадав, а я і не здогадався, що її можна занести і винести.

—    Ага, - зрадів хлопець. - Така легка, - Воці було добре від того, що Васька не сердиться на нього за цю ситуацію. Легка печаль огорнула серце хлопця, коли Женька, вийшовши зі станції метро надвір, взяла Ваську за руку. Збоку це виглядало романтично. Насправді Женька боялася загубитися серед великої кількості людей навколо.

Квитки до зоопарку вирішили не купувати, щоб заощадити. Воца акуратно витіг зі сміттєвого відерця, що стояло на виході, три прорвані квитки на випадок, якщо на території парку перевірятимуть, а потім шалена трійця обійшла огорожу зоопарку, доки не знайшла лаз у паркані. Коли загубилися серед відвідувачів, дозволили собі розслабитись. Навіть купили одну на трьох солодку вату та по морозиву.

Коли обійшли зоопарк і вдосталь надивилися на звірів, хлопці помітили тир. І як не зайти? У тирі Васька вибив у яблучко тричі поспіль. Під схвальне захоплення хлопця за прилавком: «Та ти, хлопче, снайпер!» та вигуки відвідувачів: «Ух-ти, як круто!» отримав приз – великого плюшевого білого ведмедика. Недбалим жестом Васька віддав приз Женьці:

—    Це тобі!

Спочатку Женька стрибала від щастя, що їй подарували величезного ведмедика, потім, коли потягала по зоопарку і зрозуміла, що це незручно, вручила Воці – той згоден був і саму Женьку носити на руках. Ідея продати цього ведмедика з'явилася спонтанно. Сиділи на лавці, а поряд проходила молода сім'я з маленькою донькою. Дівчинка, побачивши білого ведмедика, як заплаче: «Хочу та-ко-го!» Звісно, тато запитав у молоді, де взяли, сподіваючись, що тут, у зоопарку, є місце, де продають білих плюшевих ведмедиків.

—    У пацана у тирі виграли, - чесно зізнався Васька, а потім додав, - Якщо хочете, можемо продати. Жень, можна?

Женьці було шкода розлучатися з милою іграшкою, але вона уявила, що її треба буде носити, і ведмедик білий, з невеликим жалем кивнула головою. На виручені гроші вирішили по-людськи поїсти, а не вату, морозиво та цукерки, від яких апетит розбурхувався ще більше. Вийшли із зоопарку, прогулялися вздовж проспекту Перемоги та знайшли пельменну, де наїлися пельменів із салатом, ще й десерт замовили. Покататися зайцями в тролейбусі до центру міста виявилося дуже захоплюючим заняттям. Хотіли походити Хрещатиком, подивитися, але небо затяглося свинцевими хмарами, тому довелося швидко ховатися від дощу, що невідворотно насувався. Укриттям виявився музей мистецтва.

—    Народ, а квитки недорогі. Айда, подивимося, що там  великі художники малювали, – запропонував Васька. Ніхто не був проти. Кілька разів прилаштовувалися до екскурсовода, тому дізналися багато цікавого.

—    Ти дивися, скільки голих баб, - пошепки акцентував увагу Васьки Воца, коли блукали по залі, присвяченій Ренесансу. – А ти на малюванні намалював – лаялися. А тут усім за гроші показують.

—    Ну, це ж великі художники, а то я на малюванні. Порівняв, – жартував Васька, читаючи назви картин, а також імена авторів. - І тіток, напевно, відомих малювали, - міркував хлопчина.

—    Тю, Прості тітки. Чим вони відомі? – ніяк не міг заспокоїтися Воца. 

—    О сьомій остання електричка, - нагадав Васька. По очах Женьки та Воци прочитав небажання повертатися. І якщо Воца тільки скривився, то Женька не стрималася.

—    Лише ідіот може хотіти повернутися добровільно до нашого інтернату. Нас що, спіймали? Ні. У нас ще гроші є?

—     Трохи залишилося, - перевіривши запаси у таємній кишені, відповів Васька. – На вечерю, сніданок, обід та електричку назад має вистачити. Тільки за відсутність один день можна було б якось відбрехатись, а не ночувати в інтернаті – сильно влетить. А тут де ніч проведемо?

—    Придумаємо щось, - навідріз відмовлялося дівчисько повертатися. - Ти коли раніше тікав, де ночував?

—    Я на горищах. З під'їзду можуть вигнати, а на вулиці буде холодно, - повідомив Васька і додав: - Тоді шукаємо, де переночуємо?
Обійшли п'ять багатоповерхівок, доки знайшли відкритий люк на горище. Пощастило і в дальньому кутку помітили двоє старих дірявих диванні подушки, складені поряд. На одній подушці розмістилися Васька з Женькою, на другій – Воца. Холод змусив Женьку і Ваську притиснутися щільніше один до одного і закутатись у кофту. Воца як не кутався осторонь, нагрітися не міг. Женьці стало його шкода, і вона сама запропонувала хлопцю приєднатися.