ГЛАВА 9 СОЛОДКЕ СЛОВО "СВОБОДА"

Женька завжди мріяла про подорожі. Вільне пересування її спокушало. Особливо, якщо рухатися треба було у бік моря. Хоча в будь-який бік годилося. Уявляла собі легку морську хвилю, що набігала на піщаний берег, ледь помітну межу між морем та обрієм, самотню викривлену сосну на самій верхівці скелі… Чи, можливо, не так виглядає той далекий невідомий їй Крим? Але на картинці так намальовано. Малював Васька, а він точно знав, бо бачив, бував у Криму, і навіть купався в морі.

—    Море – це класно! - блищали від задоволення очі дівчини. - Ось виросту, розбагатію й попливу в навколосвітню подорож. Як називається, коли довго плаваєш на гарному пароплаві?

—    Круїз! – підказував Васька. Він і сам не проти був уявити таке щастя, але розумів, що це дуже дорого і практично нереально у їхньому з Женькою випадку.

—    Ось ти на палубі корабля, він відходить від причалу, а ти махаєш тим, хто стоїть на березі, і радієш, що довго-довго плаватимеш, — ділилася сміливими планами пустунка.

Васька не поділяв Женьчиної радості щодо корабля, який романтично відходив у море. Колись, багато років тому, ось так на палубі стояла і махала йому, тоді ще шестирічному хлопчику, найрідніша людина – мама. Гарна та щаслива, вона обіцяла повернутися і забрати його з собою, в інше життя, в іншу країну.  Але не повернулася. І біль зради оселився у його дитячому серці, а слово «мама» залишилося великим жирним рубцем. До цього болю через рік додався ще один глибокий, коли тітка, закатована постійними витратами на племінника, який несподівано звалився на її голову, відвезла семирічного Ваську в інтернат. Здала державі, як непотріб. Ця хоч не обіцяла повернутись і забрати, тому було не так прикро, але боляче. Її останні слова Васька запам'ятав: «Матері ти не потрібен, а чому я маю віддуватися за її гріхи молодості? У мене своїх голодних ротів троє». Деякий час Васька звинувачував себе, свій вибуховий характер, адже за бійки та побиті вікна доводилося відповідати та платити тітці.

Та й із двоюрідними братами Васька відверто не ладнав. Тітку він ще намагався зрозуміти, матір – не зміг. Але про всі свої переживання хлопець мовчав. Одним із його найпотаємніших бажань було зустрітися з матір'ю і дізнатися, чим це він так сильно їй завадив, і чому тітка наполегливо обзивала його байстрюком та гріхом молодості матері.

У першу свою втечу Васька вирушив до Одеси, де жила тітка, але не дістався – спіймали та в інтернат повернули. Упертий хлопець за кілька місяців підготувався ретельніше і несподівано заявився до тітоньки, перелякавши і її, і двоюрідних братів своєю раптовою появою. Тітка викликала міліцію, але перед тим, як приїхали правоохоронці, встигла сказати, що матері вже немає в живих.

—    А батько? Хто тато? – допитувався Васька.

—    Хто може бути твоїм батьком? Бандюган зі стажем, на нарах уже третій рік париться. Я б йому довічно дала за Надьку. Яка дівка була розумна, гарна, до інституту сама вступила! Так ні, ця зараза їй зустрілася, обрюхатила і змилася. А та дурепа за кращим життям поїхала до дідька на паски. А все ви!  Спочатку він, а потім ти їй життя й зіпсували, – так і сипалися звинувачення на адресу шокованого хлопця. - Батькові в тебе гени, теж тюрягою закінчиш, згадай моє слово! Іди з очей геть, і щоб я тебе більше не бачила! Бач, приїхав. Чого думав, годувати буду, одягати тільки тому, що племінник? Був би нормальним, то живи, нікому не заважай, але погана кров мені в хаті не потрібна!

  Отоді Васька й зрозумів, що не потрібен, що сам, один тепер залишився на цьому світі.

—    А, може, й краще, що сам, - міркував хлопець, коли охолонув. - Нікому нічого не винен. Капітаном свого життя стану. Доведу, що не погана кров. Ще жалкуватимуть, що вигнали.

  Якось Женька привела Ваську до табору, до «своїх». Аза спочатку до хлопчика придивлялася, навкруги ходила, а потім запропонувала поворожити на руці. А Васька що, він, як усі, цікавий щодо майбутнього, особливо свого.

Довго Аза розглядала спочатку руку Васьчину, потім і самого хлопця. Сказала ось тільки мало, та й то дуже каверзно, загадково, ніби ребус загадала підвищеної складності:

—    Все в тебе буде. Все, що хочеш, про що мрієш. Але не одразу й дорогу ціну заплатиш. Дуже дорогу. Кохання тебе змінить, сильне кохання, глибоке, рідкісне… Чекає багато випробувань. Сильний ти. У нас у таборі був би бароном років так через сорок, - пожартувала Аза. – Два життя буде. Різні. Ніколи нікому не мстися… Це доля слабких і злих.

—    Як це два життя? – цікавився Васька.

—    Ось так. Помреш, а потім новим життям житимеш...

—    Це  що, на тому світі чи що? – не розумів хлопчик.

—    На цьому. На той не поспішай, ти на цьому потрібен.

—    Слухай, а що вона курить, твоя Аза? – жартома поцікавився Васька, коли поверталися до інтернату. – Такого наморозила… Я бачив, що вона ще й п'є.

—    Аза правду ворожить. Але не всі розуміють, що вона має  на увазі. І пояснювати не хоче, каже, що самі маємо зрозуміти, тоді краще. Мені вона також багатство і славу нагадала. Сказала, що багато разів одягатиму весільні сукні. Типу багато разів заміж виходитиму, напевно. А ще, що буду приміряти чужі долі. Точно акторкою стану. А може щось інше, піди розберися.

—    Ото й воно. Голову затуркає твоя Аза і думай потім, що до чого. Більше не хочу гадати. Простіше не знати, що буде, ніж потім боятися обіцяного, - заявив Васька і з того часу уникав спілкування з циганами. Помічав, якою щасливою та життєрадісною повертається Женька після того, як побуває у таборі. Сам же циган недолюблював.

В інтернаті Женька сприймалася більшістю вихованців виключно як гарна лялька. Ніхто не хотів дивитися глибше, споглядаючи лише привабливу зовнішність. Кажуть, коли народжується дівчинка, до її колиски поспішають добрі феї, щоби обдарувати дитину. Одна дарує красу, друга – розум, третя – добре серце. Найбільше у колиски Женьки постаралася без сумніву (навіть, здається, перестаралася) фея краси. Це дівчисько непомітно для всіх виросло. Про її красу почали говорити всі разом, коли Женьці виповнилося одинадцять років. Зазвичай дівчатка прикрашають себе одягом, косметикою, різними дрібницями. Женьці не потрібні були прикраси - вона сама сяяла й світилася не лише природними фарбами, а й якоюсь внутрішньою енергією. Васьці завжди здавалося, що подружка зійшла з картини: юне смагляве личко з акуратним носиком і по-дитячому припухлими губками прикрашали великі сині очі. Коли Женька не сміялася, очі здавалися великими і глибокими, але тільки варто було посміхнутися цій лялечці, як очі зменшувалися, світло переставало в них поміщатися, починало здаватися, що по щоках розсипаються маленькі діаманти. Такою бачив Женьку Васька. Навіть у старенькій сукні вона була гарненькою, її личко під пухнастою короною чорного, як смоль, волосся, могло б змусити заздрити навіть принцесу.