ГЛАВА 8 ДВОЄ ПЛЮС ОДНА

Діти ділили вихователів на добрих та поганих. Але Наталія Іванівна виділялася ними у третю колонку, написом над якою була коротка, але зрозуміла усьому інтернату фраза – «Криса». Жінка відрізнялася стервозним характером та патологічною мстивістю, тому діти намагалися уникати зустрічей з нею, або зводили таку необхідність до мінімуму. Женька могла постояти за себе, але навіть вона не хотіла нариватися на конфлікти з цією вихователькою. От і тепер пустунка перестрибнула через невеликий паркан, що огорожував квітник, і швидко попрямувала до чорного ходу. Навіть не розраховувала там наштовхнутися на виховательку, особливо на Наталію Іванівну. Але жінка вирішила перевірити, чи не захаращений чорний хід старими меблями або  господарським реманентом, як то часто бувало.

За її багатозначним поглядом в бік  Женьчиної шиї було зрозуміло, що помітила надірваний край комірця на нещодавно виданій кофтині.

—    От чорт, - прошепотіла Женька собі під ніс і відвела погляд убік. Складалося враження, що Наталія Іванівна чекала у дверях чорного ходу саме Женьку, і готувала цю тираду моралі саме їй. Сувора вихователька металевим голосом нагадала дівчинці, що вона перебуває на державному забезпеченні:

—    Це ж скільки кофт потрібно на одну тебе тільки? І не настачишся! А це державні кошти, Романова! - вихователька їдко посміхнулася, демонструючи свою безмежну владу. Чомусь Наталія Іванівна інших дітей називала за іменами, а Женьку винятково «Романова».

 
—    Таке враження, що держава - це ви, - не стрималася дівчинка. Обіцяла ж собі мовчати, але вирвалося.

—    Притримай свій язичок, Романова, дуже довгий, - не залишилася в боргу вихователька.

—    А мені мій язичок дуже навіть подобається. Все своє ношу з собою і бережу, - якщо вже почала огризатися, то навряд чи варто зупинятися – подумала Женька. Це був її життєвий принцип.

—    Воно й видно! Приший нормально і то терміново! Увечері перевірю, - і вихователька смикнула комірець так сильно, що Женька мало не впала. Деталь одягу, що ледве трималася на кофтині, так і залишилася в руках Наталії Іванівни. Вона її кинула на підлогу й пішла, демонструючи повну зневагу. Женька підняла клаптик-комір і побрела до кімнати – звикла за роки перебування в інтернаті до такого ставлення з боку Наталії Іванівни. І все ж було образливо.

Іншого разу дівчинка б і не подумала пришивати той злощасний комірець, але тепер сіла шити, адже її непокора виховательці могла закінчитися провалом втечі. З превеликим задоволенням Женька збирала найнеобхідніші речі до своєї сумочки й мріяла про ту щасливу мить, коли вони з Ваською, нарешті, втечуть.

Але після вечері довелося виправдовуватись перед Ангеліною Анатоліївною. Та якимось чином пронюхала, що стільці, розібрані та спалені минулого тижня у саду – Женьчина ідея. Женька підозрювала, що хтось з малих  здав.

—    Романова, пахне колонією, - погрожувала директорка.

—    Колонія – то колонія. Яка  різниця? Що там, що тут, скрізь один пень – колода! – натякала Женька на жахливі умови  перебування в інтернаті. – Але майте на увазі, так, як Валя –  не дочекаєтеся, - Женька згадала минулорічне самогубство дівчинки із сусідньої кімнати.

Валя Очипцова була домашньою дитиною. З'явилася в інтернаті одразу з родини, яка загинула внаслідок нещасного випадку. Валя була в школі на уроках, коли  в будинку вибухнув газовий балон. Загинули не лише батьки, а й бабуся з дідусем. Дівчинці було дуже складно влитися у спартанське життя інтернату. Вона була іншою: охайною, уважною, вихованою і завжди говорила правду. За прямолінійність її не злюбили не лише інтернатівці, а й директорка. Подейкували, що випадково дівчинка дізналася щось, що не варто було їй знати, тому впала в немилість. Валя стала небажаним свідком, а отже – заважала.

Валя цуралася співкімнатниць, тож ті влаштували їй бойкот. У дівчинки почалися депресії – сльози лила спочатку ночами, а там і серед білого дня могла розплакатися через дрібниці. По доброті душевній Марина затягла її до своєї компанії, навчила палити, звела зі старшими хлопцями. Все начебто було тихо й мирно, але після одного прочухана директриси, Валю шукали три дні. І знайшли – в озері… мертву. Це сталося минулої осені. Справу дуже швидко прикрили, списавши все на нещасний випадок, мовляв, вирішила поплавати та втопилася. Навіть свідки знайшлися, котрі бачили, як дівчинка сама стрибала в озеро.

Щоправда, свідки не пояснили, чому не запідозрили недобре в тому, що в жовтні дитина вирішила покупатися. Фраза «Вона ж інтернатівка. Вони там усі чокнуті!» задовольнила всіх.
Можливо, тому Женька так завзято взялася оберігати Оксану, бо не могла забути Валі.

—    Востаннє попереджаю, Романова, - зле промовила Ангеліна Анатоліївна. - Мені вистачить матеріалів, щоб засадити тебе до колонії.

—    Не засадите, - спокійно колупаючись у брудних нігтях, відповіла баламутка. - Я теж забагато про вас знаю. І про кооператив з виготовлення трун, і про торгівлю меблями, які прийшли на інтернат… Я можу мовчати, але можу розповісти. Навіть знаю кому. Тому не дміться так сильно, вам це не личить, - Женька скористалася моментом, поки директорка застигла з розкритим ротом і переварювала почуте, щоб піти, - Я це, піду, бо в мене справ багато.

У кімнаті на неї чекав Васька, злий і знервований.

—    Вась, ти чого? - за його сердитим виразом обличчя вона прочитала хвилювання й готовність поговорити дуже серйозно.

—    Того! Ходімо, щось скажу, - і він вийшов, а Женька хвостиком пішла за ним. Весь час, доки Васька відводив Женьку вглиб саду, подалі від сторонніх вух та очей, вона прокручувала в голові всілякі витівки, за які Васька міг її зараз відчитати. Він страшенно не любив, коли Женька брехала та крала. З останньою особливістю Васька боровся давно.

—    Що трапилося? – не стримуючись, спитала Женька, коли вже опинилися за інтернатом у саду під старим товстим дубом, де нікого не було.