ГЛАВА 7 ПОДРУЖКИ

Спальний корпус школи-інтернату займав будівлю, яка в минулому належала монастирю. Монастир був довгим, але одноповерховим, тому з роками його перебудували на двоповерховий госпіталь – просто надбудували ще один поверх. Невеликі келії поєднали, і вони перетворилися на палати. У шістдесятих роках надбудували ще й третій поверх, після чого тут став розміщуватись спальний корпус школи-інтернату. Палати перетворилися на кімнати, де проживало по п'ятеро, а часто й шестеро, вихованців. Через дорогу звели нову двоповерхову будівлю, в якій розташували школу. 

Школа була десятирічка, в якій ледь уміщалися усі класи. Для більшої зручності трохи згодом, наприкінці сімдесятих, було споруджено ще одну одноповерхову будівлю.  Там проходили уроки початкової школи.
Перший поверх та підвальні приміщення спального корпусу періодично нагадували про своє первісне призначення. З гулких стель підвалу сипалися жирні мокриці, а стіни густо затягло мохом. Перший поверх теж нагадував склеп. Незважаючи на те, що стіни були ретельно заштукатурені і пофарбовані, все ж таки штукатурка іноді, а з часом все частіше, відвалювалася, і на мешканців колись братських келій (за легендою монастир був чоловічим), а тепер дівчачих кімнат дивилися виразні бородаті лики святих. У кімнатах було завжди сиро, як у льоху, у будь-який сезон: чи зима була на вулиці, чи то літо.

Коли Женька потрапила до інтернату, то її разом із ще трьома дівчатками поселили в десятій кімнаті. Там вона не змогла порозумітися із співкімнатницями, тому згодом її перевели до п'ятнадцятої, де мешкали лише Віка і Катя. Марина прибула за два роки, коли вже Женька з її лідерським характером завела в кімнаті свої порядки. Її навіть одноголосно обрали командиром кімнати. І не пошкодували, бо зі своїми обов'язками вона справлялася на відмінно. Женька відразу стала відома на весь інтернат як забіяка, пустунка і вигадниця. Всі знали, що вона гарно співає, вміє танцювати та бреше на кожному кроці. Хоча сама казкарка свої розповіді брехнею не вважала. 

—    Я брешу? Ні, то я фантазую. Бурхлива уява, а ви її не розумієте. Андерсена теж не розуміли, а тепер казки нахвалюють, - пояснювала  дівчина, і незручно вже почувався той, хто її у брехні звинувачував. Якби за Женькою не закріпилося прізвисько Циганка, то швидше за все її почали б звати Шахерезада або Андерсениха. Не любила жити сіро, нудно та прісно, тому розважалася, як могла, а фантазії її  вистачало на десятьох.

Коли ще була п'ятикласницею, Женька ввечері грала м’ячиком з дівчатами у кімнаті. Раптом м'яч сильно вдарився об стіну, обвалив штукатурку і на місці удару утворилася невелика сіра пляма, з якої дивилися на дівчаток великі намальовані очі. Видовище, треба сказати, страшнувате, особливо надвечір. Дівчатка злякалися, а Женька покликала Ваську. Хлопчик не розгубився і домалював образу вуса та роги. Стало не страшно, а смішно. Тиждень всі милувалися на зганьблене обличчя якогось святого, а потім кастелянша заштукатурила і пофарбувала злощасний шматок стіни. Так дівчатка дізналися про походження інтернатівської будівлі.

А коли Женька ввечері злякалася кажана, з переляку наплела, що в інтернаті є привиди. Збрехала. Але всі повірили і тепер вечорами боялися навіть у туалет по одному ходити. Минув час, і все забулося, але винахідлива Женька вигадала інше. Подивившись фільм «Острів скарбів», вона висунула теорію, що в інтернаті має десь бути заритий скарб, бо в давнину монастирі мали скарби – отже, і тут є, нікуди подітися не міг! Почалося як гра – закінчилося сумно. Шукали скарб усі чи майже всі. Бігали по підвальному приміщенню, вистукували стіни, а потім почали відверто колупатися та руйнувати. Керівництву це не сподобалося і швидко епідемію «скарбів» перемістили на вулицю. Тепер копалися в саду та окрузі, як справжні кроти. А Женька поцупила в коморі велике простирадло і ввечері, в напівтемряві, як привид, бігала садом. Пішли чутки, розмови, доки ахи-страхи не дійшли до директорки. Коли Ангеліна Анатоліївна разом із вихователями відкрили полювання на привида, Женька припинила так бавитися. Взагалі принишкла. Записалася в шкільний хор і в танцювальний гурток, де й пропадала весь свій вільний час. А Васька з Воцою продовжили пошуки скарбу. Вони знайшли якусь стару забиту будову неподалік інтернату, де виявили невелику кімнатку з кістками. Там же хлопчаки знайшли кілька дивних монет, які запропонували місцевому нумізмату. Той розщедрився аж на десятку. Більшу частину грошей спустили в тирі, а ще Васька купив Женьці кліпси, про які дівчинка мріяла дуже давно, і дві вудки - собі та Воці. Цінність вудок Женька зрозуміти не могла.
Коли одна кліпса з подарованих зламалася, Женька ревіла у три струмки. Та що там струмки, то був плач народів. Заспокоїлася після того, як Васька пообіцяв купити інші.

- Ось накопаємо із Воцою ще монет, продамо колекціонерові, він на них шизонувся, і куплю ще кращі тобі кліпси. Тільки не реви, - просив Васька.

– А я не хочу кліпси. Хочу сережки! - заявила пустунка.

- Для сережок треба вуха проколоти, - натякнув хлопець. - Це боляче!

- Ага. Мені Аза проколе, а вона це вміє робити не боляче, - була більш, ніж впевнена Женька. І справді, як тільки табір прийшов у містечко, Женька вже була не лише з проколотими вухами, а й із сережками.

- О, дивись, сам Міро подарував. Циганські! - вихвалялася Женька, виставляючи напоказ великі дзвінкі сережки, що помітно відтягували мочки вух.

Такі сережки носити Женьці в інтернаті вихователі заборонили. Дівчинка могла одягати їх лише як доповнення до танцювального вбрання і наодинці сама з собою, щоб помилуватися перед дзеркалом. А для щоденного носіння вона використовувала маленькі, самостійно перероблені зі зламаних кліпсів. За її пишним волоссям їх майже не було помітно. Трохи згодом Васька подарував їй ще одні маленькі сережки, але подаровані Женька не носила, боялася загубити, бо вони їй подобалися більше, ніж колишні кліпси.

***
Після великої перерви, як тільки віддзвенів дзвінок і в коридорах розтанув дитячий гул, до 8-Б класу увійшов географ Антон Павлович – гордий красень і біда жіночих сердець всього містечка. Він дуже любив жартувати, але його жарти більше були схожі на глузування. Він і двійки ставив жартома. Смагляве обличчя й густі вуса географа вже не одну жінку звели з розуму, але Антон Павлович був уже п'ять років як удівцем і виховував двох синів самостійно.
Увійшовши до класу, Антон Павлович привітався, розклав свої підручники, вислухав звіт чергового класу Мишка Скворцова, розкрив журнал і відмітив у ньому відсутніх.