ГЛАВА 6 ЗНАЙОМСТВО

Дівчат, які мешкали в п’ятнадцятій  кімнаті, Оксана побачила ближче до вечора. Спочатку відбулося швидке та легке знайомство з Катею та Вікою. Доброзичливі подружки навіть провели новеньку інтернатом, розповівши, де і що знаходиться. Імпровізована екскурсія виявилася дуже доречною, Оксана відчула себе більш впевненою. Після повернення до кімнати Оксана не втрималася, щоб не спитати:

—    А це хто малював? -  її ніжна худенька ручка вказала на картинки, що висіли на стінах. Дівчатка перезирнулися і, посміхнувшись, майже разом запитали:

—    Подобається?

Оксана кивнула головою й вказала на русалку серед лілій:

—    Ця найбільше!

—    Це Женька! – загадково відповіла Катя. – Ми вже звикли, а новенькі завжди так реагують. 

—    Женька? – не розуміла Оксана. - Хлопчик малював?

—    Малював хлопчик. Васька. А зображена Женька. Дівчинка.  Та ти її побачиш, набігається і з'явиться. І його також побачиш. Він часто тут вештається. Тим більше, сьогодні чергує Клавдія Максимівна. Якщо все буде тихо і погода не підведе, то й у «пляшечку» пограємося, - Віка говорила так, ніби Оксана була в курсі, але з перелякано-запитального погляду дівчинки просікла – щось їй не зрозуміло:

—    Ти не знаєш, що таке «пляшечка»? - здогад прокрався у Вікіну кмітливу голівку.

—    Знаю. Куди воду наливають, – швидко знайшла, що відповісти Оксана. Але Віка з Катею тільки засміялися від такої відповіді. Оксана зрозуміла – щось інше.

—    Довго розповідати, все сама побачиш. А поки застели ліжко, бо якщо прийде кастелянша – крику буде на весь поверх. Грізна баба й страшенно любить порядок!

Оксана, нічого не розуміючи, адже до неї кастелянша так добре поставилася, про всяк випадок почала перестилати ліжко.

Потім у кімнаті з'явилася Олена. Їй усе пояснили Віка з Катею, бо Оксана була не дуже багатослівною.

—    Ти в якому класі? - запитала Олена, цікаво розглядаючи новеньку.

—    У восьмому... була, - сумно відповіла Оксана.

—    О, класно, тепер у наш клас ходитимеш, - зраділа Віка.

—    А можуть і до нашого оформити, - перехопила ініціативу Олена.

—    Щас-с-с! У вас у класі двадцять учнів, а у нас вісімнадцять. Точняк до нас приведуть!

Можливо, на тлі цієї «важливої» суперечки дівчата навіть посварилися б, але двері до кімнати гучно відчинилися й увійшла Марина. Двері вона відчиняла виключно ногами. Закривала так само. Здивування у неї викликали лише деякі речі, тому наявність у кімнаті незнайомої дівчинки її не збентежило. Взагалі  вона пройшла повз  Оксану так, ніби й не побачила – мало які дівки в кімнату приходили.

—    Ото Женька приколістка. Знову отримує прочуханки за витівку. Кадра! - Марина завалилася на ліжко в дірявих черевиках,  у яких і прийшла з вулиці. Оксана перелякано покосилася, згадавши слова директорки про наявність у кімнаті двох жахливих дівчат. Ось ця Марина, як зрозуміла Оксана, була першою небезпечною для інтернату особиною.

—    Що знову Женька утнула? - поцікавилася Катя.

—    Наші справи при своїх, - її слова не відразу всі зрозуміли, але коли Марина кинула довгий питальний погляд на Оксану і підкріпила однозначним: «Дівко, звали по-швидкому!», Катя вирішила просвітити Марину:

—    Це новенька. З нами буде жити. Оксана. Поселили сьогодні.

Марина спочатку скривилася, далі пройшлася вивчаючим поглядом по новенькій, зауважила, що ліжок в кімнаті стало на одне більше, тому й здалося їй, коли увійшла, що стало затісно.

— А нехіло так нас потіснили. Думала місцева якась шалава підвалила, бо прикид не наш, не інтернатівський. Ну, тоді давай корешатись - Марина ... Іноді лаюся - не ображайся. У нас у кімнаті всі свої. Командир Женька. Бачила Женьку?

—    Ні-і-і, - тихенько простягла Оксана. Це ім'я вона чула дуже часто, відколи приїхала до інтернату, і дуже вже хотілося нарешті побачити. - Не бачила ... ще…

—    Зараз припреться. Розкаже про пригоди. Сьогодні вони для неї класно скінчилися. Ось така дівка! – і Марина виставила великий палець правої руки, демонструючи рівень класності Женьки. Все це інтригувало, і Оксана аж кипіла бажанням швидше побачити цю дивовижну дівчинку, про яку всі говорили, а дехто її навіть малював.

***

Перш,  ніж до кімнати увірвалася шаленим вихором Женька, в коридорі почувся її дзвінкий голос впереміш з вже трохи грубуватим хлопчачим баском. Вкотилися до кімнати якось разом. Женька відбивалася від Васьки і, добігши до найближчого ліжка, схопила подушку, яку миттєво легенько запустила в бік юнака. Васька встиг перехопити подушку і з блиском в очах почав підходити до дівчини, що розперезалася. Женька не розгубилася, а кивком і словесно попросила допомоги у подруг:

—    Ти що ж думаєш, ми з тобою не впораємося? Дівчата, ану, давайте закидаємо цього зухвальця подушками, - і всі дівчата, крім оторопілої Оксани, яка впізнала в хлопці русоволосого, що встановлював в обід ліжко, кинулися до своїх ліжок, схопили подушки і, відійшовши подалі, щоб було місце для розмаху, кинулися на непроханого гостя, якому завжди були раді.

Після того, як дівчата закидали Ваську подушками, накинулися на нього, повалили та зім'яли разом із горою подушок. Хлопець міг би дати їм опір, але вдав свою безпорадність, піддався, щоб дівчата відчули свою перевагу. Новенька тільки спостерігала за всім цим неподобством, сидячи на ліжку, підібгавши під себе ноги.

З коридору усе, що відбувалося в кімнаті номер п'ятнадцять, виглядало так: чулися глухі звуки падіння подушок, хрипкий хлопчачий голос, писк, вереск, окрики дівчат і нестримний сміх.

Двері до кімнати номер п'ятнадцять відчинилися. На підлозі лежав напівзадушений і приголомшений подушками Васька, в руках він тримав комірець від сукні однієї з дівчаток. Оскільки сукні були схожі, тому не відомо, чий комірець було відірвано. Проте на обличчі юнака читалося стільки щастя від жартівливої колотнечі, словами складно передати. Розвагу зіпсувала поява директорки. Першою її помітила Женька, тож швидко піднялася. Обличчя дівчинки палало хворобливим рум’янцем, але не від сорому, а від надлишку енергії, що переповнювала її молоде серце. Дівчинка готова була втекти кудись від їдких очей директриси, які так і буравили її тіло, але розуміла - пізно.