ГЛАВА 5 НОВЕНЬКА

У коридорі першого поверху майже завжди було багатолюдно. Туди-сюди ходили, бігали, носилися стрімголов діти різного віку. І хоча перший поверх вважався дівчачим, бо у кімнатах, розташованих тут, жили виключно дівчатка, хлопчаків у коридорі теж можна було побачити достатньо. Одні сюди любили завітати, щоб  позадиратися, подражнитися з дівчатами, інші використовували поверх  в якості шляху на вулицю. В одному кінці коридору знаходився центральний вхід та вихід, а в протилежному – чорний хід. І чорним ходом також  активно користувалися.

Хоч би скільки було народу в коридорі, Марина завжди проходила без жодних перешкод: діти, ледве помічали її на обрії, розступалися. Ось і тепер поява Марини різко зменшила кількість дітей у коридорі. Маленький хлопчак, випадково або з незнання натрапивши на сердиту дівчину, отримав злісне:

—    Стрибай боком, шкет смердючий!

І хлопець реально відскочив, обпечений злими словами і злим поглядом дівчини. Марина була не в настрої. Відчинивши двері кімнати ногою, дівчина швидко пройшлася до свого ліжка й завалилася на нього прямо взута. На запитання Віки «Що сталося?», відповіла грубо:

—    Та пішла ти... Не чіпайте мене. Чого лізеш?

Звичайно, Віка образилася, та й інші, присутні в кімнаті, невдоволено покосилися, втративши будь-яке бажання говорити з нею, навіть втішати.
Хвилина, дві, три – і стало чути легеньке схлипування, яке поступово перейшло у гучне ридання. Але ніхто з дівчаток не підійшов до Марини, хоча кожна розуміла: щось трапилося серйозне, адже Маринчині сльози їм довелося бачити лише двічі. І це було вдруге.

Така гнітюча мовчанка могла продовжуватись довго, якби в коридорі не почувся гучний сміх та дзвінкий голос Женьки. За хвилину пустунка й сама з'явилася в кімнаті, вся весела й життєрадісна, з сяючою усмішкою на розчервонілому обличчі.

Спочатку помітила жалісні обличчя дівчат, потім Марину, що схлипувала на ліжку. Женька миттю вигнала всіх із кімнати, не звертаючи уваги на бурчання та їдкі репліки співкімнатниць. А потім акуратно сіла на краю ліжка Марини, мовчки розглядаючи дівчинку і не знаючи, з чого б почати. Сірі очі Марини дивилися на Женьку з неприхованим німим проханням: «Не питай!» І Женька зрозуміла: Марина зараз нічого не хоче говорити, бо має право. Сама була така, все ховала в собі, викидаючи на поверхню лише емоції. Тому лукаво посміхнулася і приголомшила:

—    А мені Клавдія Максимівна сказала, що сьогодні новеньких привезуть. Вже машина поїхала ... А ще ..., - Женька тихим, змовницьким голосом повідомила, - ось це дала, - бешкетниця простягла невелику книжечку. - На, візьми, краще почитаєш увечері, ніж у вікна лазити до пацанів, там вірші про кохання, про красиве кохання, - і втекла. Так делікатно могла лише Женька. Марина застигла. Виходить, Женька знала, куди вона лазить через віконце. А може, й не тільки Женька знала, бо в інтернаті щось приховати було вельми складно — дитячий гуртожиток.

***
Час був обідній, тож діти збиралися біля їдальні. Чергові розставляли тарілки із супом, а вихователька при вході до зали перевіряла чистоту рук.
Саме в цей період до будівлі інтернату під'їхав автобус. З нього вийшла Наталія Іванівна, з яскравим макіяжем, на високих підборах, з гордо піднятою головою, а за нею з острахом вибралося п'ятеро дітей: двоє хлопчиків років семи-восьми, один дорослий, швидше за все, п'ятнадцятирічний, і дві дівчинки: тринадцятирічна блондинка й десятирічна чорноока. Старша дівчинка тримала за руку трохи налякану меншу. Так вони й увійшли до приймальні – просторої кімнати з безліччю стільців уздовж стіни.

У приймальні сиділо кілька жінок. Одна серед них трималася більш гордо  й поважно. Це була директорка інтернату — Ангеліна Анатоліївна, пишних форм жінка з короткою зачіскою та завжди оцінюючим поглядом воскового обличчя. Вона грізно подивилася на всіх, хто прибув, і послала запитальний погляд жінкам, які сиділи поруч, уважно заповнюючи документи.

—    Ви тут вивчіть ситуацію, а я через деякий час зайду, - директорка пішла у своїх справах, що вимагали її чуйного керівництва.

—    Як тебе звуть, дівчинко? - запитала вихователька у старшої з-поміж дітей.

—    Оксана, - з побоюванням відповіла світловолоса гостя.

—    Прізвище? - продовжувала допит вихователька.

—    Лятошинська, - відповідь була впевненішою. Виховательки вже знали історію цієї дівчинки. Одинока Оксанина мати працювала на автозаправній станції, коли стався вибух. Дівчинка спідлоба дивилася на тіток із сумними обличчями. Коридором пройшла прибиральниця тітка Груша, і в тиші чітко почулося її жалісливе:

—    Ой горечко! Нещасні діти!

Оксана згадала про братика, меншого, якого оформили в дитячий будинок, оскільки йому було лише чотири роки. До цього закладу, куди привезли її, потрапляли діти, яким уже виповнилося сім років, адже це була школа-інтернат.

Дівчина не плакала, тільки в карих очах застиг німий біль, роблячи їх ще більшими й темнішими.

Директорка повернулася з проблемним питанням, яке ставилося щоразу, як тільки надходили новенькі.

—    Ну і куди ми їх, шановні, будемо селити? Місць немає.

Виховательки перезирнулися, опустили голови у свої записники, погортали їх і швидко прозвітували:

—    У двадцять шостій старші хлопчики мають місце. Менших селимо до двадцять дев’ятої та тридцятої.

—    Там в кожній по четверо в кімнаті, - нагадала Ангеліна Анатоліївна.

—    Ліжка доставити можна, - несміливо запропонувала Валентина Петрівна й відразу накололася на гострий погляд начальниці.

—    Які ліжка? – наголосила на слові «які» Ангеліна Анатоліївна.

—    У підвалі їх багато, – нагадала Валентина Петрівна.

—    А торік хтось голосував за те, щоб викинути ці ліжка? А? - ось і випала нагода наступити на хворий мозоль. – Припустимо, доставили ми ті ліжка. Дівчат куди приткнемо? – ніби вимагаючи далі генерувати ідеї, питала директриса прямо при дітях, анітрохи не соромлячись посвячувати їх у проблеми господарювання в інтернаті.