ГЛАВА 4 ВІЛЬНІ ДУШІ

—    Забув, чим минулого разу все скінчилося? Тільки до вокзалу й встигли дістатись, – нагадала сердитим голосом Женька.

—    Але ж ми обговорили наші з тобою помилки, - не вгавав Васька, нервово копирсаючись зірваною травинкою в зубах.

—    Ти пропонуєш здати вже зібрані пляшки? А цього вистачить? І взагалі, де гарантія, що нас знову не зловлять? – розмірковувала Женька.

—    Нас зловлять. Рано чи пізно. Обов'язково. А ми просто втечемо погуляти від душі, на деякий час, а там будь, що буде… Адже ми й тоді встигли почути, — нагадав нещодавню пригоду хлопець.

—    Ще й як, - усміхнулася Женька, і вони разом почали згадувати, як на вокзалі, куди доїхали зайцями автобусом, вишивали викрутаси. Спочатку Женька прикинулася сліпою і давай співати жалісливій публіці душе щипальні пісеньки. Сльозливий репертуар про сирітку, яка плаче на могилі батьків, дозволив заробити трохи грошей, поки місцеві «каліки» не шугнули, почувши потужну конкуренцію.

Потім постраждав автомат із мінеральною водою. Васька добив його до ручки, бо йому сподобалася мінералка із сиропом. А він знав, як налити собі стаканчик, не витрачаючи при цьому копійки. П'ять склянок автомат видав, а при спробі витягнути з нього шостий, почав трястись і шипіти. Довелося гастролерам тікати від молодого міліціонера. Бігали добре, тож втекли. Підвела Женьчина ефектна зовнішність. Такі очі ніхто не здатний забути, ото й міліціонер не забув.

 Вирішили купити квитки на потяг. Не вистачало трохи, то Женька знайшла пуделька в кущах і втюхала якійсь жінці, на ходу склавши легенду, що батьки хочуть викинути милого вихованця, а в неї серце так крається, так крається. Коли вже купили квитки на гроші від продажу смішного песика, Васька побачив свого приятеля. Посадив Женьку на вільне місце у залі очікування та зник. Женьці, звичайно, набридло сидіти, і вона вирішила походити,  подивитися журнали, газетки в кіоску «Союздруку», де й зустрілася з вже відомим міліціонером. А тут і Васька наспів. Разом їх затримали та назад до інтернату повернули. Гастролі були недовгими і скінчилися раптово. Ступінь розчарування важко було описати.

Не лише Женька з Ваською тікали. Щойно тепліло навесні – в інтернаті починалися масові зникнення. Втікачів завжди знаходили. Кого де. Переважно бігли до родичів, хоча там їх не надто й чекали. Але все одно бігли... Були досить легендарні особини.

Останнім часом в інтернаті всі тільки й говорили, що про Сашка Андрєєва, який нещодавно втік. У нього були далекі родичі,  т ому хлопець часто бігав до них. Але цього разу в районному відділенні міліції жодних звісток про його перебування за місцем проживання двоюрідної сестри матері не було. Інтернатівці знали, що Сашко зв'язався з колишніми, але мовчали – своїх не прийнято було здавати.

«Колишні» – це в минулому вихованці інтернату. Вони з певних причин не були прилаштовані. До професійних технічних училищ направляли найчастіше формально, не враховуючи інтересів та схильностей дітей, тому й не дивно, що невдовзі «колишні» звідти тікали, часто взагалі не з'являлися на заняття. «Колишні» ділилися на дві касти: осілі та мандрівні. Осілі постійно кружляли навколо інтернату, живучи де доведеться. Багато хто примудрявся мешкати в робочому гуртожитку від ткацької фабрики. Нелегально, звичайно ж. Але й там треба було платити за житло, хоч не так багато, як у інших місцях. Тож крали. Красти приходили до рідного інтернату, бо знали що, де і як лежить. Часто завідувачка оформляла заяви до міліції, бо вважала, що таких «непотрібних людей у суспільстві» треба позбавляти волі, ізолювати від нормального суспільства. Серед осілих найголовнішим був Колян. Його біографія, як легенда, бродила серед інтернатівців. Одні поважали, інші зневажали, але більше, напевно, все ж таки жаліли.

Цей хлопець виріс в інтернаті. Через що в нього спалахнув конфлікт із завідувачкою, ніхто до ладу не знав, але Ангеліна Анатоліївна люто помстилася. Незважаючи на добрі успіхи хлопця у навчанні, змусила кількох вчителів поставити трійки та оформила після дев'ятого класу до ПТУ. А там хлопчик зв'язався з великими бандитами, які запропонували швидко зрубати шалені гроші. Якось обікрали галантерею, напилися одеколону – отут їх, дурних, міліція й забрала. А досвідчені побратими зникли з касою. От і довелося віддуватися Коляну та ще парочці «недосвідчених».

З ремісничого училища звичайно ж хлопця вигнали з тріском, і два роки на нарах теж відсидіти довелося. Натомість повернулися «великими людьми». По інтернату ходили чутки, що «досвідчені» і великі бандити, що стоять за ними, заплатили за те, що не видали. У Коляна мотоцикл з'явився, і одяг за останнім шиком: джинси, шкіряна куртка, кросівки. Періодично Колян забирав хлопців, скривджених завідувачкою, до своєї неофіційної банди, вчив майстерно красти – заробляти на життя.

І все ж для інтернату страшнішими були набіги бродячих «колишніх», які з'являлися лише восени. Ось саме такий наплив і пройшов. Декого спіймали і посадили за крадіжки, інші пішли промишляти далі, до сусідніх міст та сіл.  Роботу з вилову «колишніх» завідувачка Ангеліна Анатоліївна проводила завжди сумлінно та оперативно. Міліції теж завжди було  чим зайнятися через інтернат. Найбільше турбот перепадало навесні, оскільки щойно потепліло – одразу маса втеч. Міліція на цій справі вже кішку з'їла, тож останнім часом повертали втікачів дуже оперативно.

- Васю, ти подумай ... Тобі влетить! – попереджала Женька.

- Як хочеш. А я за тиждень зникаю…

– Куди?

- Кудись, - справді не знав, куди б податися, почував себе громадянином світу.

- А якщо до моря? – цікавилася Женька. Васька знав, що для Женьки найголовніше – щоб море було. Її потяг до цієї стихії був незрозумілий, але потужний. Він міг наобіцяти чого завгодно, але цій дівчинці йому брехати не хотілося.

- До моря, мабуть, не дістанемося, схоплять, - зізнався відверто, бо знав - Женька точно погодиться з ним бігти, відчував душею, оскільки однаковий біс у них сидів усередині.