ГЛАВА 2 ЦИГАНКА

  Вже  з  самого  ранку  день не  обіцяв  бути  погожим.  Сонце  то  вигулькувало  на  якусь  мить  з-за  густих  темних  хмар,  бліде  і холодне, то  знову  ховалося,  примушуючи  подовгу  чекати  на  себе.  Серед    усіх   дівчат   з  п’ятнадцятої кімнати  Женька   одна світилася  внутрішнім  щастям  та  ще  й  намагалася  шуткувати. Здавалося,  що  на  її  веселий  норов  не  діє  ані  погода,  ані  завідуюча,  взагалі  ніщо  і  ніхто.   Непосида  раз у раз  визирала  до  коридору, спостерігаючи з легким  хвилюванням за тим, як нічна чергова тітка Маша сварилася із дівчатами чотирнадцятої кімнати.

—    Здається, і нам зараз влетить під її гарячу руку, - розмірковувала вголос, знаючи, що винна, але сподіваючись, що провину не доведуть.
Дівчатка, як по команді, кинулися застилати свої розкидані ліжка. Віка навіть схопила до рук віника, імітуючи процес прибирання. 

Справді, за п'ять хвилин у їхній кімнаті з'явилася сердита тітка Маша. 

—    Женька-а-а-а! Сатана!  Де ця гадина? Це ж її рук справа! Женьчина гумка? Мені з чотирнадцятої сказали, що її, - тітка тикала всім дівчатам під носа стерту з одного боку гумку, але ті мовчали, хоча кожна знала напевно, що гумка була Женьчина. Саме цією гумкою було зручно витирати, тож у Женьки її позичали часто. Цю цінну штукенцію подарував Женьці Васька, а де узяв той – ніхто не знав, та й особливо не цікавилися, звідки таке добро впало, головне, що було.

Всі озиралися, шукаючи очима винуватицю появи грізної тітки Маші, але Женьки якось різко в кімнаті не стало. Передбачливо зникла. Усі вирішили, що втекла, вистрибнувши у відчинене вікно – перший поверх, не дивно, багато хто користувався не дверима, а саме вікном, давно увійшло в норму, ніхто не дивувався, хоча за це сварили.

—    Маріє Степанівно, а що трапилося? – здивовано спитала Катя. Їй би змовчати, адже бачила, що стара жінка дуже зла, але цікавість взяла гору.

—    А ви начебто, як і не помітили, що підйом на дві години спізнився? Всі одним світом помазані! Ото стервози! Передайте, що як побачу, бошку її гарну зверну. І це вже не вперше. Точно Женька, нутром чую, що її рук справа. Більше ж ніхто до такого не допре, - і жінка, обвівши кімнату швидким поглядом, помітивши заслані ліжка, чисту підлогу та відсутність приводу, до чого можна було б ще причепитися, вискочила з кімнати.

—    Ну, і де ця коза? Якого х*** було гумку в годинник заштовхувати? Чого їй не спалося? - впевнена, що в кімнаті Женьки немає, гаркнула сиплим голосом Марина, щоб якось видихнути своє невдоволення.

—    А тобі чого не спалося? - поволі з побоюванням вилазячи з-під ліжка, куди десять хвилин тому спритно сховалася від тітки Маші, відмела словесну атаку сусідки Женька. – Чия б корова мукала? То я хоч в кімнаті сиділа, а ти взагалі через вікно сіганула – і поминай, як знали. Напевне, повітрям вирішила подихати, ага?

—    У мене справи були, - нахабно відповіла Марина. - Не зобов'язана перед кожними тут звітуватися.

—    То й не звітуйся, хто тебе чіпає? Ти колупнула, я відповіла. Не колупала б, я ж, як рибка, мовчу і сопу. Так, час у столовку, а то все смачне зжеруть без нас, – і Женька зібралася йти. Марина не любила, коли останнє слово було не за нею.

—    А в місті, між іншим, циган бачили, а вони тебе якось і не кличуть, чого б це? - і самовдоволена усмішка викривила Маринине обличчя.

—    Брешеш? Якщо брешеш – отримаєш! – попередила Женька.

—    На фіг мені брехати? Біжи швидше, а то поїдуть, вони в місті вже кілька днів, - підбурювала Марина. І Женька побігла.

—    Шалена дівка. І накой їй ті цигани? Вони її, мабуть, десь сперли, а потім до інтернату здали, а вона до них липне, як листок від віника у лазні до жо**, - ніколи не розуміла Марина Женьку.

—    Ти про циган правду сказала чи щоб познущатися? Поки бігатиме, їдальня ж зачиниться, – з побоюванням спитала Олена, коли Женьки й слід зник.

—    Ага, робити мені не фіг. Щоб потім ця божевільна мене віддубасила? Не в радість таке щастя, – відповіла Марина. - Харе тріпати, пішли жерти! – і, гордо задравши носа, пішла.

—    Блін, накой Маринка про циган натріпалася?  Тепер Женьки кілька днів не буде, - бубоніла невдоволено Катя. – А якщо брехня про циган, віддубасить Женька Маринку, як козу сидорову. Воно їй треба? І так добре, і так погризуться, чує серце. А нам потім через них комендантську годину та світло гаситимуть о дев'ятій.

Так, Женька билася. З самого прибуття в інтернат билася.  І не просто так, жартома, як інші дівчата. Билася гірше за хлопців. Вже першого дня перебування в інтернаті Женька побилась: спрацювала звичка циган, з якими разом прожила кілька років – вирішувати все за допомогою кулаків, якщо не по-твоєму.

Васька, хлопчина на три роки старший від Женьки, випадково наступив їй на ногу. І як тут не наступити, якщо шалене дівча кричало, верещало, носилося по двору, весь час опинялося під ногами, поки все ж таки не напросилося на конфлікт. Хвилина для усвідомлення болю – і купа лайок з уст шестирічної малявки змусили хлопчика пожалкувати, що він взагалі десь був тут поруч. Васька такого не очікував почути в свою адресу від дівчинки, та ще й меншої, як йому здалося, набагато.

Іншу б він теж образив, можливо, і вдарив би, але не цю. Перед ним стояло не дівчисько, а лялька. Чорне, трохи кучеряве, довге незаплетене волосся, що сяяло на сонці, і незвичайні сині-сині очі зробили свою справу - полонили, пом'якшили, підняли з глибини душі все те прекрасне, що заховано в кожному, і лише краса здатна виштовхувати доброту на поверхню.

—    Вибач, я не хотів. Так вийшло, - десятирічний хлопчик вже розбирався в красі. А це дівчисько здалося йому нереально гарним. Женька не звикла до культурних відповідей. Найчастіше чекала лайки чи стусанів.

—    Кабанюра! Ти мені ноги усі відтоптав. А в мене там вавка, між іншим, - Женька тоді була сама не своя, і Васька не помітив, спостерігаючи, як кривить свій акуратний носик смішне дівчисько, коли вона у відповідь наступила йому на ногу. З усієї дурі! Він просто відчув різкий біль. І водночас побачив усмішку задоволення на обличчі дівчинки.