ГЛАВА 1 КІМНАТА №15

Темрява огорнула всю кімнату. Здавалося, що морок навіть вливався у вікно, через яке виднілися яскраві зорі на чорному небесному полотні. Цієї ночі на небі не було місяця, тому він не освітлював кімнату, як завжди, своїм лагідним сяйвом. І це світло не падало м’яко на личка дівчат, що перебували у полоні веселкових снів. У кімнаті спало п’ятеро дівчат. Хоча ні, спало лише троє, бо двоє лише вдавали, що сплять, хоча годинник у коридорі давно вже відстукотів дванадцяту.

Ліжко, що стояло найближче до дверей, легенько скрипнуло, і дівчина встала. Ще на мить прислухалась до мирного сонного дихання своїх подруг і, навпомацки відшукавши свої капці, почала переодягатись. Нічна сорочка швидко і незграбно впала на ще тепле ліжко, яке його власниця навіть не подумала заслати, бо поспішала.  За хвилину дівчина скочила на підвіконня і, відкривши з найменшим скрипом вікно, перемайнула на вулицю. Лише легке шелестіння трави видавало юну втікачку, але й це могла чути лише одна мешканка кімнати, яку тільки-но залишила дівчина. Цією мешканкою була Женька.  І як тільки шелестіння за вікном стихло, Женька сама підхопилася з ліжка. Визирнувши в коридор і впевнившись, що нічна чергова тітка Марія хропе без задніх ніг, бешкетниця миттю підбігла до масивного настінного годинника й підклала під велику стрілку гумку. Переконавшись у тому, що гумка тримається надійно, дівча нечутно повернулося назад до кімнати. Там Женька дістала зі своєї тумбочки свічку, яку приготувала заздалегідь, і, запаливши її запальничкою, яку подарував їй друг Васька, на хвилину пробігла поглядом по ліжкам дівчат. Вони спали. Що їм снилося? Дім, батьки, рідні, злагода й тепло? Ні. А може, саме це? Бо таке їм могло лише наснитися, адже дівчата були сиротами, а кімната номер п’ятнадцять, в якій вони мирно спали – одна з небагатьох у інтернаті. І жили тут діти без батьків. У кожної дитини своя історія, але печаль одна – відсутність родини.

Хоча батько й мати Оленки Новікової були живі. Дівчинку забрали п'ять років тому разом із меншим братом до дитприйомника за заявою сусідів. Батьки пили безпробудно доти, доки вже остаточно не втратили людської подоби, ніде не працювали, дітей змушували жебракувати й збирати пляшки, щоб на виручені від здачі копійки якось животіти.

У Олени назавжди засіли в пам'яті картини бійок та скандалів, що панували в сім'ї. Брудний одяг, недоїдання, недосипання були постійними атрибутами життя дівчинки. Ось тільки ручки завжди чисті та біленькі від регулярного миття пляшок. Що ж цій дитині може наснитися? Здригнулася, застогнала, перевернулася на інший бік - отже, навряд чи щось хороше.

Поряд з Оленчиним – ліжко тендітної дівчинки Віки. Вікторія… Чудове ім'я, а ось життя приготувало їй не цукерки у гарних фантиках. Мати – єдина людина, яку дівчині послала доля, але й та була повією, позбавленою батьківських прав. Проте, матір Віка Шевцова любила до безтями й хворобливо. Ніхто з вихованців інтернату не знав про «професію» матері Віки, тому в уяві всіх мама Віки була найкращою матір’ю в світі. А так, як вона ще й відвідувала свою  доньку  приблизно  раз на півроку, то  в зовнішньому вигляді гарненької жіночки ніхто не хотів шукати чогось поганого, хоча у всіх і виникало  питання:  то  чому  ж  Віка  в  інтернаті при живій  матері? І  тут  Віка виправдовувала  матір,  мовляв,  судили  незаконно  за  щось,  от  і  відібрали  батьківські права.

Насправді ж усе було значно темніше й страшніше. По-перше, те, що мати Віки була повією - не перший і не найголовніший її гріх. Були крадіжки, злочини, і найважчий камінь – це вбивство свого сина. Дитина, яку вона народила від якогось чергового «клієнта», що обіцяв одружитися, не встигла прожити й місяця, як новоспечена мама власноруч втопила його у ванній кімнаті на очах у шестирічної Віки. П'яна була, Віку теж хотіла вбити, але дядько Сашко, який частенько заходив до мами Віки як до товариша по пляшці, не дав вчинити жінці другий злочин.

Після цього Віку оформили до інтернату, а мама її відсиділа в жіночій колонії два роки. Тепер живе, як і жила, ще й доньку відвідує, обіцяє після повноліття забрати до себе. А для Віки вона мама.  Ця тринадцятирічна дівчинка вибачила їй усе й доклала багато зусиль, щоб відбілити матір в очах подруг. А подруги що? Вірили. Вірили й заздрили, бо у всіх інших дівчат із цієї кімнати батьків не було взагалі.

Катя Плотнікова, що легенько посапувала  в  ліжку,  яке  стояло  поруч  Женьчиного,  вже десять  років,  як сирота. Батьки  загинули  в  палаючому  будинку.  Катя,  одна  з  трьох  дітей,  що дивом лишилася живою. Не зовсім дивом – її своїм тілом накрила старша сестра – Людка. Людчине тіло обгоріло на дев'яносто відсотків, а Катьчине – лише на десять. На згадку залишився на скроні шрам від опіку.

Десять хвилин назад кімнату залишила Марина Солодкіна. Дівчина була старшою від усіх співкімнатниць на рік, хоча ходила з ними до одного класу, бо у п’ятому лишили на рік через погані оцінки й гидку поведінку. Марина вирізнялася з-поміж інших особливою вульгарністю. Хлопці називали її «сучасною тьолкою» і Марина сприймала цей епітет за комплімент. Палити, пити і ще багато чим грішити Марина почала років зо три тому, але особливо неприємно було чути її мову, наскрізь прошиту лайливими словами. 

Куди вона зникла серед ночі? Усі в інтернаті знали, що гуляє вона  з  місцевими  хлопцями. Вихователі часто ловили на  дискотеках, зачиняли в ізоляторі, але Марина все одно ходила -  і  нічого цьому  вдіяти не можна було.

Женька прислухалася – годинник не пробив першу годину ночі, отже, час удалося зупинити. Добре спрацьовано! Те, що Женька – найшкідливіше дівчисько, знав весь інтернат, але була ще одна особливість, яка більше характеризувала цю дівчину – врода. З такої зовнішності малюють картини! З такої краси не зводять очей… нею не лише милуються – перед нею стають навколішки. І не тому, що поєднання смаглявої шкіри, чорного кучерявого волосся й синіх глибоких великих очей, обрамлених пишними віями, - це рідкість. Просто це було дуже незвичайно, і саме тут, в інтернаті, таку красу ніхто не чекав побачити. Не дивно, що Женька стала вважалася дивиною інтернату.