Глава 70

Ця ніч тривала для мене — вічність. Я б віддала за неї життя, якби треба було. Я не вірила в Бога, але тієї ночі готова була заприсягтися — саме Він дав мені Влада. Кожне торкання, кожен рух з ним було в унісон. Аж до биття наших сердець ... ми любили один одного всю ніч безперервно, але я ніяк не могла позбутися відчуття на периферії свідомості, що ми бачимося востаннє. Напевно, спрацювали глибинні інстинкти. А може я просто з дитинства засвоїла істину: «щастя не може тривати вічно».

Мій ліміт щастя був практично вичерпаний ... але тоді я ще не знала про це. Я впивалася близькістю з Владом, поки він знову і знову мучав поцілунками мої розпухлі губи. Ми не могли насититися один одним, ми не могли відпустити один одного навіть під ранок, засинаючи ... немов боячись, що хтось із нас зникне, немов привид, з першими променями сонця. Я довго не могла заснути, милуючись, вже провалився в сон Владом, його класичним профілем і м'язистим тілом, на яке він накинув легке простирадло. А потім він раптом застогнав, і з його губ злетіло чуже ім'я. Ім'я дівчини, яка як і раніше займала його думки, навіть уві сні. Я здригнулася і різко відвернулася. Як виявилося, це боляче.

Ще пів години тому, Влад покривав кожен міліметр моєї шкіри поцілунками, але все одно думав про неї? На моїх віях заблищали сльози. Я не бачила повної картини минулого Влада. Тільки кілька осколків з його пам'яті, ранячи зазубреними краями:
«Прости, сьогодні річниця смерті моєї дружини та дочки ...»
 

«Досить! Я вже був одружений один раз! І більше в цю петлю не полізу ... »
- Ти плачеш?  — Іноді мені здавалося, що Влад таємничим чином пов'язаний зі мною. Як пояснити те, що варто було мені відвернутися, а душі моєї стиснутися від болю, як він прокинувся, і потягнувся до мене?
- А як ти вважаєш? — Я не стала приховувати сліз, як і раніше котяться по щоках, і різко скинула його руки зі свого тіла. — Складно конкурувати з примарою, Влад.
Це прозвучало жорстоко. Влад сіпнувся і зблід, сівши на ліжку, пожираючи мене потемнілими очима.
- Що ?!
 

- Ти назвав мене її ім'ям. — Просто промовила я безбарвним голосом, відчуваючи, як потихеньку втрачаю сили. Знаєш ... одного разу ми з друзями поїхали «на край світу» до льодів. Зробити класні фотки, повеселитися ... але природа в черговий раз показала, хто там господар. Під час відчайдушних веселощів один мій знайомий послизнувся, стоячи в небезпечній близькості від обриву. Всі весело сміялися, роблячи Селфі на тлі обриву, ніхто не звернув уваги на те, що він ковзає все швидше ... і тільки обернувшись на його відчайдушний крик, ми зрозуміли, що вже не встигнемо. Допомогти, врятувати, подати руку. Всього частки секунд, і він зірвався з обриву. Його тіло віднесло крижане протягом, і знайшли за декілька кілометрів від місця події. У мене таке відчуття, Влад, що зараз — я на його місці. Я вже посковзнулася.

Влад мовчав, зціпивши щелепи. Було видно, що всередині у нього відбувається боротьба. Я мовчала теж, з кожною хвилиною втрачаючи надію. Я не сказала йому те, що мріяла зараз про одне — щоб він простягнув руку і втримав мене над прірвою. Не дав зірватися.
 

«Говори, Влад! Зараз моя доля залежить тільки від того, що ти мені скажеш ... »