Глава 46

Я вже закінчувала вечерю, докоряючи себе за те, що майже нічого не залишила «герою мого роману», коли сам герой раптом виник з нізвідки. Усміхнувся так, що у мене в районі п'ятого і шостого ребра запурхали метелики, і безцеремонно вихопив куряче крильце з моєї тарілки. І з насолодою впився в нього зубами. Я засміялася.
- Сідай поруч, замовимо тобі вечерю!
- Ні! Ти втомилася, тобі треба відпочити! — Влад в рекордні терміни згриз куряче крило і тепер з гастрономічним інтересом зиркав на залишки салату «цезар» в величезному блюді. Я похитала головою, відкидаючись на спинку стільця.
- Перспектива ночівлі в машині мене абсолютно не надихає. Так що не турбуйся за мене, краще перекантуємося по максимуму на цих м'яких стільцях, поки не виженуть під закриття ресторану. А там підемо бомжувати ... еее, гуляти по площі й зустрічати світанок у Босфору.

- Та ти, я вже дивлюся, все продумала? — Примудрився проговорити в перервах між поїданням салату, Влад. Я з цікавістю зиркнула на нього.
- Здається, я спілкуюся з одним з «Месників».
- Хіба? — Влад зігнув брови і налив собі виноградного соку в келих для коньяку, єдиний чистий посуд, яку помилково не прибрали під час сервування стало.
- Ага. — Кивнула я. - Ти володієш унікальною здатністю. Заковтувати їжу не жуючи.
 

- Ось воно що! — Влад тихенько розсміявся, і глянув на мене крізь келих, повний рубіновою рідиною. Я раптово збентежилася і відвела очі. - Що ти тоді скажеш на мій рахунок через п'ятнадцять хвилин?
- Ти про що? — Не зрозуміла я. А Влад відклав недоїдений бісквіт і встав, простягаючи мені руку.
- Підемо. У мене є для тебе сюрприз.
- Я не люблю сюрпризи. — Попередила я, починаючи хмуритися. - Можу від несподіванки заїхати  прямо по голові.
- О, я пам'ятаю каструлю. — Скривився Влад і потягнувся до верхівки. - Ну що зробити. Думаю, переживу. Йдемо.
- Ку ... — Я не встигла договорити, коли, вийшовши в хол готелю, мені на очі лягла найлегша напівпрозора тканина турецького шарфа. Влад щільно зав'язав мені його на потилиці й перехопив мою руку.
- Довірся мені.
- Мені вже страшно. — Зізналася я, слухняно переступаючи ногами, слідуючи за Владом.
- Видихни, малятко. — Від ніжних ноток, мимоволі прослизають в його голосі, мені захотілося розтанути калюжкою біля його ніг. Але я, за звичкою промовчала. - Зі мною ти в безпеці.
 

Я почула, як ми кудись увійшли, і за спиною почувся шурхіт, схожий на шум ліфта. Потім Влад мене вивів, і я відчула під тонкою підошвою босоніжок м'який ворс килима. Я майже потонула в ньому, поки ми зробили кілька кроків і Влад відпустив мене, а поруч пролунав тонкий писк.
- А тепер тримайся! — І тут я злетіла вгору. І зойкнула від несподіванки. Влад знову схопив мене на руки, роблячи ще кілька кроків, але не поспішаючи опускати на «грішну землю».

 А потім його пальці потягнули за вузол у мене на потилиці, і шарф повільно, як в кіно, сповз по моєму обличчю. І я охнула, перехоплюючи його міцніше за шию, озираючись на всі боки. У моєму зітханні змішалося невіра і захват. Ми перебували десь під небом ... в шикарному панорамному номері дорогого готелю. Всюди кидалася в очі показна розкіш — стиль бароко, різьблені дивани, величезне ліжко, накрита шовковим покривалом, з узголів'ям на підлогу стіни. М'які східні килими, подушки, розкидані всюди ... і вікна, вікна. Від підлоги до стелі. Крізь ці вікна на мене впала ніч.

 Справжнісінька турецька ніч — чорничне небо з розсипами зірок, яких було стільки, що у мене перехопило подих. А ще, під моїми ногами шуміло величезне місто. Вогні вітрин, реклам, вікон готелів ... Стамбул зараз нагадував мені різнобарвну ялинкову іграшку. А поруч, так близько був Влад. Його гаряче тіло, налиті силою м'язи, і підозріло швидке биття серця. Зовсім як у мене в той момент. Я розвернулася до Влада особою, так і не зробивши жодної спроби злізти з його рук. Він теж не горів бажанням мене відпускати. Ми просто дивилися в сантиметрі один від одного. Очі в очі. І наше змінаше дихання ...