Заключення

Тереза у відчаї відступила від широкого ліжка. Марно! Артура Рональда неможливо врятувати, тому що він сам цього не бажав. Все ж таки, у суворої дівчини була надія, що граф буде триматися за життя до останнього.

Цілителька вже настільки втомилася, що подумки побажала усьому цьому маєтку піти під землю. Також відчувала, що ще трохи і почне тихо проклинати Беатріс. Вона потрібна зараз як ніколи раніше, а її не було. Нескладно здогадатися, де вона і з ким.

- Де ж тебе, Беатріс, носить?

- Я повернулася, Терезо, - почувся позаду схвильований голос.

Беатріс була вдягнена у той же запилений костюм для верхової їзди. Під’їхавши до маєтку, кинувши поводи конюху, швидкими кроками направилася до спальні. Ловила на собі здивовані погляди прислуги, але вони її не цікавили. Прагнула тільки опинитися поряд із тим, хто її потребував.

Побачивши Артура у ліжку, вона не здивувалася, але настільки розгубилася та засмутилася, що ледь стримала ридання. Змусила себе поводити мужньо, підійшла до чоловіка, торкнулася його руки.

- Артуре…

Той відкривши очі, подивився у її сторону. Вуста здригнулися у легкій, безпорадній посмішці:

- Беатріс…

- Я тут, мій коханий суджений.

- Пробач. Видимо, не таким міцним виявився. Йду.

- Ні. Я врятую тебе.

- Ти поряд і це найголовніше. Поряд, коли мені це особливо потрібно. Я ж не завжди міг відповісти тобі подібним.

- І не потрібно, - ласкаво промовила Беатріс, - Артуре, для мене головне, щоб з тобою все було в порядку. Я могла чекати на тебе, сподіватися, що ти скоро повернешся. У якийсь момент, я зламалася, не зуміла протистояти спокусі. Намагатимусь виправитися, зроблю все, що у моїх силах. Але для цього ти повинен жити. Інакше позбавиш мене будь якого сенсу.

Артур знову посміхнувся, цього разу більш легко. Мужнє обличчя прояснилося, ці слова принесли йому полегшення. Він бажав чути щось подібне від коханої жінки, від Беатріс, яка, здається, знову ставала його дружиною.

Дівчина розуміла, що для того, щоб повернути довіру чоловіка, знадобиться час. Зараз для неї було важливе лише одне: щоб він жив. Знайшов у собі сили повернутися до повноцінного життя.

Щоб вони могли розпочати все спочатку, тому що їх почуття ще можна врятувати. Зараз для неї існував тільки Він. Її Артур Рональд, найкращий, той, кого вона не заслуговувала, і котрий був більш гідний за будь кого.

Позаду почувся шум, до ліжка підійшла Тереза, прийнялася за нову перев’язку. Не веліла графині вийти, скоріше, навпаки, поглядом попрохала лишитися. Та Беатріс би і не пішла.

Беатріс просиділа поряд з Артуром майте дві доби, не випускаючи його руки зі своїх рук. Поряд могли метушитися слуги, ними розпоряджалася Тереза. Іноді цілителька просила Беатріс відійти. Та слухняно відходила, потім знову сідала поряд з ліжком. 

Лагідно гладила долоню чоловіка, щось тихо йому говорила, хоча і знала, що той навряд чи чує, оскільки багато спав. Серце Беатріс боліло. Кожне легке здригання коханої людини, кожна судома, що пробігала по його тілу, віддавалася всередині її самої, наче вона знову опинилася на межі життя та смерті.

Дивним було те, що дівчина більше не боялася, що Артура не стане. Адже у ту саму мить, коли його серце перестало б битися, її серце зупинилося б також… І вони знову були разом, не у цьому світі, то в іншому.

Тіциус сидів на невисокому пагорбі, задумливо дивлячись перед собою. Пройшов тиждень з тих пір, як брати повернулися додому. Зустріч була очікуваною, батьки та сестри зраділи, коли побачили їх. Доріан ділився враженнями про життя у місті. А Тіциус… Тіциус мовчав. Йому не хотілося говорити нічого, кожне слово, спогад обпікало нестерпним болем.

Що він міг розповісти про життя за межами батьківського дому? Все, що він запам’ятав, і те, що мало для нього значення - це неземна дівчина з довгим русявим волоссям, і величезними блакитними очима. Він боровся за неї та програв. Розповідати про свою поразку зовсім не хотілося.

Сподівався, що брати не поділяться подібним з рідними. У них були плани на майбутнє, а що було у нього? Тільки спогади, котрим він міг віддаватися на самоті.

Справа наближалася до вечора. Горизонт убрався у рожевий колір. Задивившись на красиве видіння, хлопець відчув, як гострий біль у душі, перетворився на тупий та пульсуючий. Чи стало від цього легше, сказати не міг.

- Тіциус, - почулося позаду нього, але хлопець не обернувся. Йому не хотілося зараз ні з ким розмовляти, тим паче, з Доріаном.

- Ти чуєш? До тебе звертаюся, - різко промовив старший брат, підходячи і сідаючи поряд на траву.

- Чую, хоча і не бажаю, - також різко відповів Тіциус, - зменш тон, Доріане, і радій, що ти не у тюрмі.

- І за що ж мене туди відправляти? - трохи насмішкувато відповів Доріан, - тільки за те, що трохи поставив на місце ту самовпевнену погань? Ти сам не бажав подібного? Не хотів помститися за ображені почуття?

- Не таким чином.

- Яким же? Хоча, можливо, я вчинив з нею трохи жорстоко… Ця пуста красуня, мабуть, так нічого і не зрозуміла. Не дано їй.