Розділ 60

Тіциус вийшов з готелю, забравши з номеру тільки гроші, котрі належали йому. За короткий час, що він побував у номері, встиг ще написати записку братам, що продовжували мирно спати.

Йому було трохи не по собі, коли при слабкому світлі свічки, написав похапцем, що повинен на деякий час, щезнути. І як тільки з’явиться можливість, обов’язково, дасть про себе знати братам та батькам. Він не сказав про причину, але був певен, щоб про це здогадаються. І не стануть переслідувати. Хоча б тому, що у братів своє життя. Особливо, у Габріеля, з його коханням до милої Неллі.

Хлопцю було непросто кидати рідних, але подумати часу не було. У подорож їм краще відправлятися без нічого, трохи пізніше приймуть рішення, як бути далі. Він боявся за Беатріс. Дівчина була справжньою коштовністю, тендітною та зніженою. Молодий чоловік інстинктивно відчував, що йому буде важко оберігати її. Але він був готовий піти на що завгодно, на будь які втрати та ризики. У них є трохи грошей, дорогоцінностей, і, головне, слухняний скакун, здоровий та витривалий. На перший час, більше ніж достатньо.

Беатріс стояла, тримаючи поводи коня. Стояла, схиливши голову, наче прислухалася до чогось чи думала. Наближався світанок, навкруги вже сіріло. Підійшовши ближче, Тіциус побачив, що другу, вільну руку, дівчина притиснула до грудей.

- Ти готова? - спитав він.

Беатріс кивнула, наче у вісні. Вся її постать говорила про розгубленість, почуття провини. І в той же час, на обличчі був написаний страх, що ясно виднівся навіть у передсвітанкових сутінках.

Тіциус намагався нічого не помічати. Швидко проговорив, поправляючи сідло на коні.

- Відправляємося зараз. Спробуємо поїхати у сусіднє місто чи кудись далі. Так я тебе залишу у готелі. Чи орендуємо будинок. Розвідаю обстановку. Через якийсь час зможеш написати батькам, щоб вони не хвилювалися. Але не кажи, де знаходишся. Цього ніхто не повинен знати, зрозуміла?

Беатріс знову кивнула. Тіциус простягнув їй руку.

- Я допоможу тобі сісти на коня. Я знаю, що ти сама здатна, але так надійніше.

Знаходячись все у такому ж тумані, дівчина простягнула йому руку, і раптом тихо охнула, знову притиснувши руку до серця.

Хлопця це стривожило, і він спитав її:

- Що сталося, Беатріс? Тобі боляче?

Графиня похитала головою, підняла погляд на коханого. Її великі, блакитні очі горіли навіть у напівтемряві наступаючого ранку.

- Ні. Боляче не мені. Боляче йому. І він кличе мене розділити цей біль.

Подібні слова зовсім не сподобалися Тіциусу. Він швидко узяв кохану жінку за руку.

- Сідай на коня. У нас немає часу. Скоро ранок.

Але аристократка звільнилася від хватки.

- Хіба ти не розумієш? З Артуром щось сталося. Він бажає, щоб я зараз була поряд. І я прийду!

Тіциус відсахнувся від дівчини, наче вона його відштовхнула. В його очах спалахнули злість та роздратування.

- Беатріс, що ти говориш? Що за дурня? З чого ти вирішила, що з ним щось сталося? Скоріше за все, його, узагалі, зараз немає у маєтку. Ти хочеш зруйнувати наше право на щастя своїми дурницями і безглуздими припущеннями?

- Це не дурниці, Тіциус, - тихо і дуже серйозно відповіла Беатріс, - я і Артур пов’язані не тільки узами шлюбу. Я майже забула про це… Пробач мене, але зараз я повинна бути поряд із чоловіком. Не зміню свого рішення, якби ти цього не хотів, і, можливо, я б сама не хотіла. Зараз я повертаюся додому.

- Ти не можеш бути з ним тільки тому що повинна.

- Ні, - відповіла дівчина, - я буду поряд з ним, тому що кохаю.

Обличчя Тіціуса стемніло. Одна рука автоматично рвонула уперед, обхоплюючи тонкий зап’ясток Беатріс. Другу він заніс для удару.

Беатріс не злякалася, навіть голови не пригнула.

- Бий. Я заслужила. Але потім відпусти мене до нього. Благаю тебе, часу немає.

Тіциус повільно опустив руку.

- Яка ж ти тварюка, - фактично простогнав він, - адже знаєш, що відмовити я тобі не здатен. Одне твоє слово, погляд, і я готовий пожертвувати чим завгодно, навіть власним життям. Але як же важко відпустити, віддати…

- Тіциус, ти знав… спочатку я була з Артуром. Він дуже старався бути для мене ідеальним чоловіком, і не його провина, що мені не все подобається. Зараз він потребує мене, і я не можу, не хочу відмовляти. Адже тоді я стану просто невдячною мерзотою.

- Нащо ж ти прийшла до мене?

- Тому що хотіла знати, що з тобою. Чи живий ти…

- І тепер готова убити мене власноруч?

- Називай це, як завгодно, я не маю права сподіватися на чиєсь розуміння.

- Отже, ти обираєш його? Так? Скажи вже!

- Тіциус…

- Кажи!!! Кажи, доки я тебе не вбив. Мені це буде легше зробити, ніж назавжди відпустити.

- Що ти хочеш, щоб я сказала? - у відчаї спитала графиня. У її сапфірових очах виступили сльози, голос тремтів. Вона виглядала розгубленою, переляканою, але було видно, що від свого рішення не відступить.

- Я хочу… бажаю… щоб ти мені подарувала надію. Хоча б крихітну, але таку, за яку я б міг учепитися. Щоб я міг чекати, вірити… не знаю у що… Беатріс, невже так усе скінчиться для нас?

Знатна дівчина уважно подивившись на колишнього коханця, усміхнулася наскільки могла лагідніше. Не дивлячись на свою упевненість, що вона вчиняє правильно, повертаючись додому, у неї боліло серце. Адже Тіциуса вона також любила… Але наскільки це кохання було складнішим та суперечливішим.