Розділ 59

Думки вихором носилися у русоволосій голівці дівчини. І хоча була дуже розгубленою, мимохіть зрозуміла, що у такому стані знаходилася увесь останній час. С тих пір, як погодилася приходити на таємні побачення з Тіциусом. У той самий момент, зруйнувалося її звичне життя. Нехай десь нудне, але стабільне та звичне.

- То що, Беатріс? Ми підемо разом? Нас більше не буде троє?

- Що скажуть твої брати? - у голосі Беатріс зазвучав страх і молодий чоловік зрозумів причину.

- Ти боїшся Доріана? Не варто. З ним ти більше ніколи не зустрінешся, обіцяю. Я не можу відректися від братів, тому що люблю їх. Але це не означає, що я повинен представляли їм свою дружину. Беатріс, ти згодна нею стати?

Беатріс відкрила рота, потім знову закрила. Після чого наважилася промовити:

- Тобі не страшно, Тіциус? Адже ти кидаєш виклик вищому суспільству, викрадаючи у нього марну ляльку.

- Ти хотіла сказати: красиву ляльку? Я прагну виправити ситуацію і зробити з тебе особистість. Знаю, що вчиняю жахливо, тому що відбираю тебе у гідної людини. Не дивлячись на те, що твій чоловік-мій суперник, я не можу не визнати, що він гідний тебе. Беатріс, дай мені шанс показати себе з такою ж гідністю як і він.

- Не говори мені про нього, - здавленим голосом промовила Беатріс, - не роби мені ще гірше.

- Пробач. Обіцяю, що більше ніколи не говоритиму про Артура. І якщо згодна почати зі мною нове життя, минуле тебе більше ніколи не наздожене.

- Що ж ми будемо робити? Куди направимося? - Беатріс задавала питання для того, щоб відтягнути рішення, котре повинна була прийняти.

- Точно ще не знаю. Можемо у сусіднє місто. Поки тебе хватяться, ми придумаємо, що робити, як бути далі. Гроші у мене деякі є, на вулиці не залишимося.

- У мене дорогоцінності з собою, - Беатріс показала дві каблучки з діамантами, котрі забула зняти перед тим, як сісти на свого коня та відправитися у дорогу.

- Це підношення Артура? - напряму спитав хлопець.

- Так. Він мені подарував.

Тіциус піджав вуста. Першим його наміром було сказати Беатріс, щоб вона позбавилася каблучок. Але його зупинили два міркування. Перше: дорогоцінності у дорозі дійсно могли знадобитися, особливо спочатку. І друге: йому здавалося, що Беатріс не захоче викинути те, що їй подарував чоловік. Поки що не варто було на подібному наполягати. Тіциус вирішив поступово привчати Беатріс до нового життя, і до того, що вона повинна слухатися тільки його.

- Облиш ці каблучки. Подивимося, як буде далі. Коли ти згодна…

- Я ще ні на що не погоджувалася, - парувала дівчина. У її голосі прозвучала якась відчайдушна впертість, наче хапалася за соломинку, утопаючи у глибокій річці.

- То надай мені відповідь, - зусиллям волі Тіциус змусив себе бути терплячим, - ти готова довіритися мені? Почати життя заново? Беатріс, невже тобі подобається життя, яке у тебе зараз?

- Ні… - Беатріс не наважувалася сказати уголос, що єдине, що їй не подобалося, так це часта відсутність Артура. З усім іншим вона могла б змиритися.

- Можливо, ти не здатна відмовитися від розкішного життя? Від самоцвітів на тонкій шиї чи від атласних подушок на широкому ліжку? - не втримавшись, єхидно промовив Тіциус.

Сині очі дівчини спалахнули роздратуванням та образою. Скинувши голову, подивилася прямо в очі коханому.

- Сам знаєш, що це не так! Багате і комфортне життя турбує мене менше за все.

- Так. ти права, - спробував виправитися Тіциус, - саме тому, я і пропоную тобі такий вибір. Якби ти була звичайною багатою, випещеною пустушкою, я б навряд чи полюбив тебе. Я кохаю тебе, Беатріс, і почуття мої не зміняться, щоб ти не вирішила.

Беатріс відчувала, що готова розридатися. Зараз їй належало зробити неймовірно складний вибір, найскладніший у її житті. Найголовніше те, що вибір був повністю її особистий. Раніше вирішували за неї, тепер вона змушена зробити це сама. І разом із розгубленістю, відчуттям відчаю, дівчина відчула і дещо нове. Легке, практично непомітне задоволення від усвідомлення того, що бере життя у власні руки.

Між тим, Тіциус продовжував:

- Беатріс, тобі не здається, що наша зустріч являється чимось доленосним? Я не очікував, що ти явишся сюди, але ти це зробила. Невже ти виконала відчайдушний крок впусту? Дарма подарувала мені надію?

Аристократка у відповідь поклала руки на плечі Тіциуса. Торкнулася до його вуст своїми вустами.

- Ні, - тихо прошепотіла вона, - це все не було марним.

- Надай мені відповідь. Ти згодна піти зі мною? Згодна знищити цей не потрібний трикутник?

- Так, - тихо і нерішуче промовила Беатріс. Вона явно хотіла додати ще щось, але мова її наче не слухалася. Навіть це коротке слово варто було неймовірних зусиль.

Тіциус зціпив тендітну і тонку долоню у своїх сильних руках.

- Ти не пошкодуєш про це. Обіцяю.

Тереза металася по своїй, вже практично пустій кімнаті, намагаючись відшукати цілющі мазі, бинти та деякі трави. Це просто якась мана, не дозволяють спокійно зайнятися своїм життям. Мабуть, не судилося їй у найближчі сто років покинути маєток. Через тих, хто створював проблеми та викликав у неї жалість.