Розділ 58

Ніч обіцяла бути вітряною. Дощу не намічалося, але темні хмари, регулярно закривали місяць, наводили на похмурі думки, створювали моторошне видовище. Хоча, для того, кому було нічого втрачати (чи тому, хто так думав), було не до споглядання  нічного пейзажу.

Чергова хмара, відпливши, відкрила місяць, і той освітив фігуру вершника, що з’явився на дорозі. Точніше, вершниці. Навіть у напівтемряві можна було помітити, наскільки постать, що сиділа у сідлі, тонка та тендітна. Дивно було спостерігати за тим, що така дівчина, узагалі, уміє їздити верхи.

Але Беатріс уміла. Причому, навіть не у жіночому сідлі. Коли їй було біля шістнадцяти років, хотіла навчитися кататися верхи. Батьки не дозволили, остерігаючись, що донька може впасти з коня. Крім того, вже тоді почали поговорювати про можливе одруження з Рональдом.

І тоді… небувала справа! Дівчина пішла їм наперекір і таємно вивчилася верховій їзді. Їй було неймовірно соромно за обман, і коли дана наука виявилася освоєна, дівчина втратила зацікавленість. Після того, як вийшла заміж за Артура, то і узагалі забула про те, що може вправно скакати на коні. Узявши з собою у маєток чоловіка костюм для верхової їзди, скоро закинула його кудись у шафу. І не згадувала до сьогоднішнього вечора.

Беатріс намагалася не думати ні про що. Вдалося втекти з маєтку, і це її влаштовувало. Гірка усмішка торкнула вуст: дарма усі вирішили, що вона не здатна проявити хитрість. Тихенько вдягнувшись у чоловічий одяг, котрий був незвичний, але зручний, Беатріс вивела свого улюбленого коня і зараз знаходилася тут.

Здавалася зовсім спокійною, але серце колотилося як безумне. Половина її свідомості просто кричала про те, щоб вона зараз же повернулася додому, не стривоживши слуг, не засмучуючи Артура, коли він повернеться. Але інша частина, що пробудилася в ній зовсім недавно, вперто вказувала на те, що потрібно відправитися у місто і знайти Тіциуса.

Графиня вірила, що він ще там, що з ним усе в порядку. У ній жила надія, що вона встигне повернутися додому, ще до того, як туди заявиться Артур.

Жила і інша надія. Смутна, незрозуміла для неї! Надія на те, щоб вже ніколи не повернутися додому, у цей маєток. Розпрощатися з колишнім життям, колишніми помилками, гріхами. Забути про учорашній біль, страждання… Розлучитися з тяжкістю минулого життя та почати нове.

Почати це життя не на самоті, а з тим, кого вона кохає. Беатріс не знала, який саме результат її очікує, не знала про те, чи можна, узагалі приймати подібні наміри та думки, але вона бажала вірити хоча б у щось.

Знову та знову, наполегливо приходили думки про Артура, про те, що вона вчиняє жахливо, знову кидаючи його. Графиня все частіше поверталася до думки, що, насправді, нікого не покине, що повернеться, але прекрасно розуміла, що когось з цих двох облишити доведеться.

Вона пришпорила коня, понеслася невеликим галопом. Оскільки давно не їздила верхи, спочатку було страшно, але швидко пристосувалася. Навіть усміхнулася: їй подобалося кататися на коні, але їй забороняли. Як і багато чого іншого, що їй приносило задоволення у життя.

Дівчина смутно пам’ятала готель, де побувала тільки один раз. Запізно прийшов питання, що вона буде робити, якщо зіткнеться з Доріаном.

Обережно йшла темними вулицями, бачачи погрозу у кожному силуеті чи тіні, що відкидалися у нічній темряві. На щастя, ліхтарі вже горіли і вона була не сама. Її кінь, час від часу фиркав, наче нагадуючи хазяйці, що їй нічого боятися, тому він поряд. Але такої графиня відчувала дорікання у цих звуках. Беатріс боялася та відчувала постійні докори сумління.

Але вона не зупинялася, розшукуючи ту будівлю, де побувала лише один раз, але дорогу забула не до кінця. Вона зайшла занадто далеко, щоб повернути назад. У глибині душі знала, що такий вчинок обійдеться дорого, одначе, готова була заплатити практично будь яку ціну.

Тіциусу не спалося. Зі світанком він домовився йти з братами додому. Хлопець не знав, чи сплять його родичі, але від їх ліжок не доносилося ні звуку. Хоча він і сам лежав непорушно, зовсім тихо.

Хлопець перевернувся на бік, задумливо дивився перед собою. До світанку лишалося кілька годин, і він не знав, як скоротати час. Раптом для себе зрозумів, наскільки сильно буде сумувати за цим містом. Саме тут він зустрів Беатріс.

Молодий чоловік тихо піднявся, навпомацки шукаючи свій одяг. Зрозумів, що не засне, і не бажає йти з міста ось так, не попрощавшись. Хотілося вийти на вулицю, підставити обличчя нічному вітру, насолодитися останній раз міським життям, не дивлячись на те, що місто вже давно спало.

Йому хотілося послухати спляче місто, подумати про тих, хто знаходився поряд із ним, але так далеко. Помріяти ще раз про Беатріс. Іноді йому здавалося, що він змирився з цією втратою, з іншого боку змиритися було неможливо.

Чоловік вийшов назовні, щільніше закутався у плащ, подивився на небо. Сьогодні воно було особливо зірковим, яскраво-синім, наче очі його коханої жінки. Тієї, котра знаходилася зараз далеко, і, скоріше за все, спала у розкішному ліжку. Цікаво, спала сама чи в обіймах чоловіка?

Недалеко від хлопця почулося фиркання. Мимохіть Тіциус здивувався, що у когось вистачило бажання знаходитися у місті у такий час. Та ще й притягнути із собою коня. Фиркання почулося ближче,  як і цокіт копит. Разом з цим вгадувалась чиясь легка і невпевнена хода. Наче власник коня йшов із труднощами, страхом, і якоюсь дивною впертістю. Тіциус подивився у сторону того, хто наближався.