Розділ 52

Спальню подружжя Рональдів заливало яскраве сонячне світло. Беатріс нещодавно прокинулася, і вперше за останні тижні відчувала себе добре. Невеликими ковтками вона пила гарячий шоколад, очікуючи доки прийде Тереза.

Нарешті двері відчинилися, увійшла Тереза, яка несла на таці курячий бульйон для хворої, яка вже потроху одужувала. Обличчя у цілительки було незадоволене і юна графиня знала причину. Русоволоса красуня прекрасно пам’ятала, що зараз її подруга повинна знаходитися в іншому місці, і розуміла, чому остання затрималася у маєтку.

- У мене для тебе добрі новини, - промовила знахарка, ставлячи тацю на стіл, - точніше - дві. З якої почати?

- З тієї, що стосується Артура, - відповіла Беатріс.

- Хто б сумнівався. Герой твій повернеться сьогодні увечері. Він пообіцяв.

Беатріс усміхнулася. З тих пір, як вона опинилися у ліжку, чоловік став набагато частіше бувати під їх подружнім дахом. Дівчині подобалося це, хоча вона і розуміла, що домашнє перебування може дорого обійтися її чоловіку. Але вона намагалася не думати про це, радіючи тому, що коханий поряд.

- Друг гарна новина полягає у тому, що зараз я допоможу тобі устати і ти вийдеш до саду. Пора вибиратися з ліжка у світ живих, люба.

Через двадцять хвилин, обидві дівчини знаходилися у саду. День був погожий, маленькі пташки заливалися десь у височині, а небо було чистим та блакитним. Беатріс вдихнула повітря повними грудьми, насолоджуючись свободою. Подумала про те, як було б жахливо, якби вона померла зараз. Не змогла б більше милуватися красою цього світу. Не побачила б більше Артура, не побачила… Тіциуса.

Думки про молодого чоловіка, підсвідомо переслідували юну дівчину. Не давало спокою те, що зовсім не знала про те, де він і що з ним. Чи все з ним гаразд? Знає про те, що з нею сталося?  Побачить вона його хоча б ще раз?

Не дивлячись на усі зусилля, не зуміла втриматися від обережного запитання:

- Терезо… за весь той час… поки я була у такому стані…

- Так?

-  Нікого не було у маєтку?

- Що за питання, Беатріс? У маєтку цілі натовпи людей.

Дівчина зніяковіла, сподіваючись, що Тереза зрозуміє, про кого йде мова. Але та або дійсно не розуміла, або робила вигляд, що не розуміє.

- Один молодий чоловік, - Беатріс знову почала говорити з заминкою, але раптом випалила, - Тіциуса ніде не було видно? Він не приходив? Не запитував про мене? Мені дуже важливо знати.

Тереза навіть не дивлячись на співрозмовницю, відчувала, що та впилася у неї поглядом блакитних очей. Цілителька відчула роздратування, наче поряд стояла шкідлива дитина. Беатріс ще не подорослішала, якщо задавала такі питання.

- Ні, - повільно та чітко промовила знахарка, - я його не бачила.

Беатріс знову запитала, трохи помовчавши:

- Хто мене доставив до маєтку? Я пам’ятаю, що знаходилася далеко, - вона запнулася, не бажаючи пригадувати страшні події, котрі пережила у руках страшної людини. Старшого брата коханого Тіциуса.

- Тебе знайшли люди Артура, - коротко відповіла Тереза. Брехати довго, у неї не було ні сил, ні бажання.

- Я зрозуміла, - опустивши голову, промовила Беатріс. По щокам скотилися дві сльози, залишивши мокрі доріжки.

Їй було шкода Беатріс, яка, трохи не загинувши, не зуміла відчути повноцінну радість від того, що вижила. Але хто у цьому винен? Вона одна і винна. Після того, як зрадила власного чоловіка, тепер розплачувалася нечистим сумлінням.

Між тим, Беатріс, повільними кроками йшла далі, спираючись на руку Терези. Через годину, знахарка м’яко натякнула на те, що пора повертатися у ліжко. Одначе, Беатріс, насолоджуючись сонцем та красою саду, ніяк не хотіла поступатися. І лише коли Тереза сказала, що графиня повинна виглядати відпочилою, щоб зустріти Артура, графиня підкорилася та дозволила відвести себе у спальню. По дорозі, чомусь пригадалося, що через місяць їй має виповнитися двадцять років.

Цей день нічого не передвіщував. Беатріс, яка вже майже повністю одужала, прибралася у просту сукню, заплела волосся без сторонньої допомоги. Після хвороби, їй особливо не хотілося, щоб хтось допомагав вдягатися чи робити зачіски.

Вона вийшла із спальні, бажаючи сходити до саду, для того, щоб посидіти у гроті. Одначе, не встигла зробити кілька кроків, як їй назустріч вийшов Артур.

- Вже встала, мила? - ласкаво спитав він дружину.

- Так, - також ласкаво відповіла Беатріс, - я думала, що тебе немає у маєтку.

- Сьогодні вийшло лишитися вдома. Гадаю, що сьогодні-завтра я при дворі не знадоблюся.

Беатріс узяла його за руку:

- Погуляємо удвох. Я збиралася до саду, але коли ти тут…

Артур Рональд не відповідав. Дівчина відчула легку тривогу.

- Чому ти мовчиш? Не хочеш?

- Хочу поговорити з тобою, Беатріс, - серйозно промовив граф, - ходімо до мого кабінету.

Він пішов уперед, владно ведучи за собою дружину. Беатріс, зазвичай, покірно виконувала наказ. Кожне слово чоловіка було для неї законом.