Розділ 51

Йшли вони недовго, лише обійшли великий маєток, за котрим знаходився майже пустий простір, і надалі розкинулося поле.

Там Рональд вручив йому один з типових шотландських пістолетів. Подібний екземпляр Тіциус тримав в третє у житті, але відступати вже було нікуди. Не міг же він зізнатися супернику, а також самому собі, що поняття не має, що таке дуель. Точніше у теорії він знав, от тільки у житті стикатися не доводилося. І ось тепер довелось.

- Сподіваюся, твої наближені не втрутяться? - недбало спитав Тіциус тільки б не мовчати.

- Не хвилюйся. Ніхто не втрутиться. Я наказав нікому сюди не приходити. Думаю, після цього поєдинку, вже не буде виникати питання, кому з нас дістанеться Беатріс.

Молодий чоловік з карими очима кивнув. Скоро все вирішиться.

- Стріляємо з відстані п’ятнадцяти кроків, - промовив Рональд.

Тіциус злегка здивувався:

- Так одразу? Але я знаю, що починають з тридцяти п’яти кроків.

- Немає сенсу розтягувати цю справу. Ти стріляєш першим.

День наближався до заходу, коли двоє чоловіків стали один напроти одного на невеликій відстані. У правій руці кожного з них був затиснутий блискучій пістолет, на котрому грали промені сонця. Один постріл міг вирішити все, і обидва це розуміли.

Артур виглядав спокійним, хоча усередині у нього все кипіло. Ніколи, навіть у самому хвилюючому і страшному сні, він не здатен був представити, що опиниться у такому положенні. Що йому доведеться відвойовувати свою ж власну дружину у якогось нахаби-простолюдина.

Десь у глибині свідомості він думав, що, постійно лишаючи красуню-дружину дома одну, він ризикує, врешті решт, знайти її в обіймах іншого. Але він ніяк не очікував, що цей інший виявиться таким, як Тіциус. Але Беатріс ніколи не дивилася на зовнішність, багатство, на соціальний статус. Вона дивилася тільки серцем, вірила та любила щиро. І від цього ставало лише гірше…

Цей поєдинок був більш ніж особистим.

Обличчя Тіциуса палало, у нього не виходило бути настільки спокійним та витриманим яким зараз бачився йому Артур. І це змушувало його трохи не скаженіти. Таким і був чоловік його дорогоцінної Беатріс. Холодний та байдужий. Скільки сліз вона через нього пролила? Більше такого не повториться. Військовий красень і так довго володів нею, але не впорався з роллю люблячого чоловіка. Достатньо, тепер його черга зробити графиню щасливою. Він піде на все заради цього.

- Я готовий, - почулося зі сторони Артура. І ці два слова, стали сигналом, пробудили хлопця із каштановим волоссям наче від сну.

Його права рука злетіла вгору, палень натиснув на курок, почувся постріл. Тіциус вважав, що добре впорався зі своєю задачею, доки не зрозумів, що куля просвистіла повз і Артур навіть не здригнувся, не змінився в обличчі, не змінив пози. Наче насміхався і вказував на невміння Тіциуса займатися чоловічою справою. Проте, роздумувати на цю тему, суперник-аристократ не дозволив.

- Моя черга, - роздалося здалеку.

«Тобі  не набридло коментувати кожну свою, дію, герої нещасний», - незадоволено подумав Тіциус.

Наступне він зрозумів не дуже добре, зате відмінно відчув. У його плече на всьому льоту всадилася куля, розриваючи тканину сорочки і застрягши  у кістці.

Спочатку він не відчував болю. Хоча б тому, що не зводив погляду з Артура, що стояв на деякій відстані. Тіциус чітко бачив як той посміхається. Посмішка була якоюсь зловісною, урочистою, наче граф хотів упевнитися у власній неперевершеності.

Сорочку Тіциуса повністю залило кров’ю, але, знову ж таки, він не помітив цього спочатку. Як паралізований, не зводив очей з суперника, що наближався до нього. Той підійшов досить швидко, але пораненому хлопцю здалося, що очікування продовжувалося вічно. Тіциус встиг повільно опуститися на землю, відчуваючи утому по всьому тілу. По мірі того, як він втрачав кров, утома посилювалася.

Артур Рональд підійшов до поваленого опонента і трохи схилився до нього. Його великі, сині очі стали темніші, і наче палали на обличчі, котре стало незвичайно блідим.

- Твоя біда у тому, що ти посягнув не на ту жінку. Зрозуміла причина, чому ти хотів її отримати, але, повторюю, що це твоя помилка.

Тіциус мовчав, наче заворожений, не зводячи погляду з того, хто тільки що всадив у нього кулю.

- Коли я кидав тобі виклик, то розумів, що ти мені зовсім не суперник. Я міг одним точним пострілом убити тебе, але це занадто легко. Тому від цього наміру я відмовився. Я б просто втратив повагу до себе, тому вирішив зберегти тобі життя. І це не дивлячись на образу, що ти мені наніс. Одначе, це не просто так. Тому що взамін я вимагаю запам’ятати: Беатріс-моя! Ця жінка належить мені ось уже майже три роки і ще не народився чоловік, котрий міг би подібне змінити. Адже ти у цьому тільки що переконався, чи не так?

- Проте  Беатріс…- почав Тіциус, але Артур його перебив.

- Забудь про Беатріс. Якщо ти хочеш жити, то не будеш більше претендувати на неї. Це не пусті слова, хлопче. Я багато чого у житті готовий втратити, поступитися іншому, якщо це йому потрібно більше ніж мені. Але тільки не моєю дружиною, котра для мене являється сенсом життя.

Тіциус продовжував мовчати, дивлячись то на Артура, то перед собою. Він не знав, що потрібно говорити та й чи цікаво це співрозмовнику?