Розділ 48

Тереза повернулася у спальню до Беатріс та зайнялася приготуванням нової порції лікувального відвару. Розраховувала дати його подрузі коли та наступного разу прокинеться.

На вустах цілительки мимохіть застигла гірка посмішка: отже Артур хотів знати правду про Тіциуса. Чомусь молода знахарка була певна, що Рональд вже давно все знає. Одначе, вірить, що помиляється. Сама Тереза ні слова не сказала чоловікові графині. Нехай ця історія розрішиться без її участі. Вона і так зробила більше, ніж хотілося.

Десь через годину, Тереза дуже обережно розбудила Беатріс, наче боялася, що та розридається, як тільки зрозуміє, що жива. Цілителька не хотіла цього робити, одначе, помітила, що лікарняний відвар, котрий дала пораненій подрузі, почав діяти.

На мертвенно-блідому обличчі Беатріс проступив ледь помітний рум’янець, котрий через кілька хвилин став більш яскравим. Це говорило, що сили до графині дуже повільно, але повертаються. Знахарка вирішила не ризикувати і стала давати відвар постраждалій регулярно. Бажано було знову змінити пов’язку і змазати садна цілющими мазями.

Слухняно випивши відвар, русоволоса дівчина повільно опустилася на подушку. Її погляд, хоча  як і раніше, страдницький, був вже більш осмислений, ніж минулого разу. Повільно обдивилася навколо себе, потім опустила голову, знову подивилася навкруги. Наче когось шукала, не знаходила, і знову починала шукати.

Тереза прекрасно знала, кого шукає Беатріс, але не поспішала їй нічого говорити. Більш того, боялася, що та запитає. Боялася, тому що знала, що все одне це станеться.

- Де Артур? - тихо спитала дівчина, - він не тут?

Не дивлячись на вкрай ослаблений стан, нещасна дівчина відчула, наскільки дурне це питання. Адже сама бачила, що чоловіка тут не було, але їй хотілося спитати, промовити його ім’я.

- Його тут немає, - підтвердила Тереза, розкладаючи на столі чисті бинти.

- Де він? Я можу його побачити? Нехай зайде.

Знахарка піджала вуста. Зараз їй було дуже важко говорити уголос, що Рональда у маєтку немає. Що він пообіцяв повернутися як тільки зможе. Але відповідь була занадто невизначеною, навряд чи здатна втішити Беатріс. Хоча юна графиня вже звикла до того, що її коханого чоловіка немає поряд, коли він особливо потрібен. Тереза цього разу дійсно не наважувалася про це сказати.

Беатріс з напруженням слідкувала за рухами Терези, очікуючи, що та відповість на запитання. Але побачивши, що остання мовчить, графиня знову лягла, відчуваючи, що у горизонтальному положенні трохи легше. Принаймні фізично.

- Я думала про нього, - тихо, але чітко промовила Беатріс, - тільки зараз зрозуміла, що думала постійно. Коли мене катували…

Вона замовкла, по щоках заструміли сльози. Було тяжко пригадувати про це, але вона, наче навмисно, нагадувала собі усі страшні моменти.

- Беатріс, спробуй заснути, - рішуче промовила цілителька, влаштовуючи подушку під головою дівчини, - спочатку вип’єш трави, потім тобі потрібен відпочинок.

Та знову кивнула, сльози почали литися на подушку.

- Тобі сильно боляче? - тихо спитала Тереза, підносячи чашку до рота хворої.

Та відпила кілька ковтків.

- Я заслужила цей біль. Я так винна перед ними. Думала не тільки про Артура, але і про Тіциуса. Нічого не здатна зробити. Неможливо любити двох… неможливо.

«Саме це з тобою і сталося», - подумала подруга, не наважуючись зізнатися самій собі, що вона осуджує Беатріс за подібне.

- Я зламала їхні життя, - Беатріс раптом відштовхнула від себе чашку з ліками, - не давай мені цей відвар, не допомагай мені. Тільки смерть зцілить мене!

Голос її став трохи голоснішим. Тереза відчула легку паніку. Знала, що пацієнти, що втратили багато крові, могли поводити себе так збуджено, але це їм було протипоказано. Вона швидко відставила у сторону посудину з трав’яним відваром, спробувала вкласти Беатріс на ліжко. Але та раптом розізлилася.

- Де Артур? Нехай негайно прийде сюди. Я хочу бачити його зараз же! Нехай він знайде Тіциуса. У мене вже немає сил приховуватися та обманювати усіх.

- Беатріс, припини! - суворо промовила знахарка.

Графиня втратила свідомість. Видимо відчайдушний сплеск емоцій виснажив ослабіле тіло і свідомість, тому що через пару хвилин тендітна постать дівчини м’яко впала на подушки. Тереза турботливо вкрила її ковдрою.

- Спи, Беатріс. Моя турбота врятувати твоє тіло, але над душею, на жаль, не маю влади. Тут не допоможуть ніякі відвари. Залежить все від того, наскільки ти хочеш жити заради себе та інших.

Тіциус вже встиг кілька разів пошкодувати, що вирішив лишитися у маєтку. Звісно, хвилювання за Беатріс нікуди не ділося, він як і раніше бажав знати про її стан. Проте відчував себе чужим тут, і це не дивно.

Постійно чув перешіптування за своєю спиною. Іноді з труднощами стримувався, щоб не розвернутися і не заїхати пліткарю, що зарвався. Особи жіночої статі також його діймали. Він розумів, що, скоріше за все, граф Рональд, віддав наказ, слідкувати за ним, щоб він не накоїв чогось недозволеного. Хоча, що він міг накоїти?

З Беатріс побачитися не вдалося, йому ніхто не дозволив. Головним вартовим у покої хворої дівчини була її, злегка дивна, подруга Тереза. Пару разів Тіциусу вдалося помітити, як вона виходила з кімнати Беатріс і кудись йшла. Зачиняла двері на ключ, нікому не довіряючи охороняти подругу.