Розділ 47

З моменту розмови Тіциуса і Артура пройшло чотири дні. Знаходячись у багатому домі, Тіциус був відрізаний від іншого світу. Тут усе слідувало графіку, яким управляв Артур, а коли його не було, все йшло своєю чергою, яку також вистроїв він.

З новим гостем обходилися непогано, виділили кімнату, нехай і не саму розкішну у маєтку. Але вона була у безкінечно більшість разів краща, ніж усі ті приміщення, котрі знав хлопець за все своє життя. Тіциус намагався як можна частіше ходити на кухні для того, щоб серед гаму та шуму, приготувань та пліток, вловити хоча б якісь новини, пов’язане з усім, що ставалося у стінах розкішної садиби.

Він думав про Беатріс. Подумки спалахувало страшне видіння, на яке він набрів, коли відправився у те місце, що вказав йому Габріель.

Тіциус не вважав себе дуже сентиментальним чи чуттєвим, одначе, трохи не втратив свідомість, коли побачив свою кохану. Беатріс лежала у грязюці, дощ, що почався, змивав з неї кров та залишки бруду. Очі її були закриті, обличчя настільки бліде, що здається, воно належало мерцю.

Волосся покривало все навкруги, мокрі та злиплі, надавали усьому цьому особливу трагічність. Сукня розірвана у кількох місцях, на блідому обличчі дівчини застиг дивний вираз. Наче вона змирилася з тим, що з нею сталося, але їй було жаль тих, кого вона змушена покинути.

У той момент Тіциусу стало страшно. Він боявся підійти  і виявити, що графиня вже мертва. Адже тоді б зруйнувалася остання надія на те, щоб її врятувати. Промайнула думка, тікати не озираючись, бігти куди подалі, ніколи не повертатися. І не дізнатися, чи можна було ще врятувати нещасну дівчину, чи усі б зусилля ні до чого не призвели.

Доки його розум думав про подібне, молодий чоловік рвонув до Беатріс і миттєво підняв її на руки. Вона, здається, не дихала, але хлопець не прислухався, хоча  тому, що не бажав знати правду.

Швидкими кроками разом зі своєю ношею, направився до маєтку графа Рональда. Подумки подякував небесам, що знає туди дорогу. І хоча йти було довго, він пройшов шлях настільки швидко, наскільки це було можливо у такий дощ. Та з обережністю, котру змушений був проявляти до дівчини, що тепер повністю залежала від нього.

Особливо чітко він пам’ятав той момент, коли передав Беатріс Артуру. Просто віддав. Наче погодився з тим, що разом вони вже не будуть. Навіть якщо Беатріс лишиться живою, почуття провини та кохання до чоловіка, нарешті, візьму гору.

Хлопець думав про Беатріс постійно, молився, щоб вона вижила. І в той же час… як же соромно було зізнатися у тому, що він майже бажав зворотного. Тоді прекрасну графиню не довелося б ділити. Вона б нікому не дісталася і тоді б усе скінчилося. І для неї, і для нього самого, тому що без цього юного створіння, у Тіциуса більше б не лишалося сенсу жити далі.

Тіциус думав про братів. Адже він знав, за провиною кого, Беатріс опинилася у такому стані. Не сумнівався, що винен Доріан, а Габріель лише став пішаком у його руках, як це часто ставалося між ними. Не міг зрозуміти, що відчуває до винуватців, не знав, що скаже, коли знову їх побачить.

Боявся, що Артур довідається, хто довів його дружину до такого та забажає покарати винного. Чи не краще узяти одразу все на себе? Мабуть, він повинен ненавидіти братів, особливо Доріана, але у нього не виходило. Хоча б тому, що у цей момент, він занадто гостро відчув, що окрім них, у нього нікого немає, і братів не обирають.

Тіциус твердо вирішив спочатку поговорити з Доріаном (якщо буде така можливість) перед тим, як вирішити, чи варто його ненавидіти. Підозрював, що розмова мало до чого призведе, але продовжував сподіватися.

Проти його бажання, думки поверталися до Артура. Подібне, кожного разу викликало у Тіциуса роздратування, навіть злість. Наскільки б було легше, якби Беатріс було погано зі своїм чоловіком, щоб він був жорстоким, самозакоханим, егоїстичним. Але це було не так. У графа виявилося безліч гідних рис…

Про себе він майже не думав. Що буде з ним далі, якось мало хвилювало. Перше, що він бажав знати, так це те, що з Беатріс, з його коханою жінкою, усе гаразд. Десь ще лишалася надія, що вона, все ж таки, лишиться з ним.

Почувся неголосний стогін, Тереза повернула голову у тому направленні. Безтурботність на обличчі Беатріс змінилося на легку тривогу, наче та боялася повертатися у реальний світ. Вуста трохи відкрилися, довгі вії затремтіли, очі, нарешті, повільно розкрилися, у них з’явилася думка. Помітно, що Беатріс на цей раз прийшла до тями не бездумно, що вона зможе протриматися пару хвилин, але не більше, перш ніж знову порине чи то в сон, чи то у дивну непритомність.

Тереза вирішила скористатися цим, і нарешті дати відвар, який приготувала ще з ранку. За вікном наступали сутінки. Оскільки за вікном царював серпень, день був вже не таким довгим.

- Випий, - ласкаво, але твердо промовила Тереза, трохи піднімаючи голову дівчини і підносячи до її вуст чашку.

Та підкорилася, слухняно  зробила три ковтка. Потім, знову опустила голову на атласну подушку. Її розкішне волосся устилало ліжко, спускалося до підлоги, падаючи униз густими хвилями.

- Тобі потрібно поспати, - знову заговорила Тереза, але Беатріс, видимо, не почула цього. У її великих синіх очах з’явилися сльози, котрі тут же потекли по її вродливому, але зараз, змученому обличчі.

- Мені снився сон, - тихо заговорила Беатріс, - я стояла на краю прірви. Вона була такою глибокою, що не видно дно. Через ту прірву перекинутий міст, настільки ветхий, що страшно по ньому йти…