Розділ 46

Тіциус знаходився серед бочок, діжок, пляшок та фляг. Серед того, що підтверджувало статус та багатство тих, хто тут жив. Але наразі його зовсім не цікавили усі ці вина, хоча деякі з них коштували шалено дорого.

Іноді він зупинявся та дивився на свічку, котру йому лишили, перш ніж закрити тут. Від неї залишився невеликий недогарок, і хлопець боявся, що скоро залишиться у суцільній темряві. Побоювання виявилися даремними. Наступної миті, важкі двері відкрилися. Ззовні полилося світло, а сам звук здався Тіциусу зловісним. Молодий чоловік відчув, що його чекає важка розмова. Вперше доведеться зітнутися з Артуром Рональдом.

У дверях стояла висока, струнка та пряма постать. Від неї виходила така хвиля величності, енергії та харизми, що хлопець мимохіть відступив на крок.

Ні, він не злякався. Просто ясно відчув, що до такого як Рональд, неможливо лишатися байдужим. Його можна або сильно любити або так само сильно ненавидіти. Навіть не знаючи його, Тіциус відчув друге.

Артур добру хвилину дивився на несподіваного гостя у своєму домі. Можливо, він би простояв довше, одначе, його погляд упав на догораючу свічку в шандалі. Підійшов і рішуче підняв її з підлоги. Все це зробив, наче не помічаючи Тіциуса, але той був повністю певен, що благородний граф знає про його присутність як ніколи. Врешті решт, один молодий чоловік, повернувся до іншого.

- Йди за мною. Потрібно поговорити.

Тріск… і гніт згас. Якби не темрява, що настала у цю мить, можна було б побачити, як обидва чоловіка здригнулися, наче побачили щось небезпечне. Навіть не зрозуміли, чому звичайний звук викликав такі емоції.

Тіциус покірно йшов за власником шикарної садиби, за тим, чиє ім’я викликало захоплення та заздрість практично  у кожного, хто його чув.

Хлопець помітив, що де не де, мелькали постаті слуг, котрі з тривогою дивилися на них, намагаючись лишатися непоміченими. Мимохіть молодого чоловіка вразила розкіш приміщень через які вони проходили. Кімнати виглядали неперевершено, прибрані настільки зі смаком і світським лоском, що звичайній людині ставало не по собі.

Нарешті, Артур привів його у невелику кімнату, котра у зрівнянні з іншими, виглядала більш ніж скромно. Тут знаходилася невелика кушетка, на котрій можна було прилягти із зручністю. Також був виточений стіл та пара стільців. Попід стінами стояли шафи, повністю заповнені книгами. Граф Рональд показав на один із стільців та зробив жест запрошення.

- Сідай.

- Що це за кімната? - поцікавився Тіциус.

- Я тут читаю, коли є можливість. Можливості майже не буває.

- Зазвичай у таких кімнатах влаштовують мисливський закуток. На стінах вивішують трофеї, устеляють підлогу шкурами убитих тварин.

- Думав, що знатним людям необхідно заради статусу полювати.

- Існує така розкіш, як власна думка. Мені вона доступна, чого і тобі бажаю. Сідай, є розмова.

Ця людина викликала захоплення, Тіциус не міг не визнати. Скориставшись запрошенням, він сів на один із простих, але красивих стільців.

Мимохіть, перед тим, як почати розмову, обидва співрозмовника почали роздивлятися один одного. Тіциус дивився на Артура з деякою жадібністю, з тією цікавістю, котра, скоріше за все, принесе розчарування.

Молодому чоловіку хотілося бачити, кому ж належить його Беатріс, та, котру він сподівався відвоювати. Адже не дивлячись  ні на що, у хлопця була надія, що подібне можливе. Чи, навпаки, йому хотілося упевнитися, що надії немає, отже, прагнути більше ні до чого.

Дивлячись на графа Рональда, неможливо будо думати інакше, крім того, що він гідна людина. Його благородна зовнішність говорила голосніше усяких слів, молодому чоловіку не потрібно було узагалі нічого робити, щоб його помітили.

Обличчя трохи бліде, правильної форми, обрамлялося чорним волоссям. Смолисті, густі брови додавали суворості, одначе, великі сині очі пом’якшували загальну картину. У цих самих очах відображався життєвий досвід, можливо, біль, яку цьому воїну довелося пережити. Також в них ясно говорилося про те, що він ніколи і нікому не розповідає про те, що у нього на душі. Відносився до тієї породи людей, у котрих, якщо подивитися зі сторони, все здавалося бездоганним. Але як було насправді, знати нікому не судилося.

Рівний, тонкий ніс з тремтячими ніздрями, видавали палкий, але стриманий темперамент. Правильні вуста, блідо-рожеві і трохи стиснені, показували зневагу до проблем. У той же час було помітно, що він ніколи не пройде повз чужого горя, завжди простягне руку допомоги тому, хто потребує. Здавалося, що у цьому чоловікові гармонійно поєднувався зовнішній та внутрішній світ. Більше за все, Тіциуса вразило те, що у графа були ісинь-чорне волосся та яскраві блакитні очі. Небувала рідкість і виглядало незвичайно, десь божественно, наче з іншого світу.

«Вродливий, гад», - незадоволено подумав Тіциус, розуміючи, наскільки важко вести суперництво з таким як Артур Рональд. Дивно, але це була єдина чітка думка про сидячого навпроти графа. Всі інші його помисли та роздуми були настільки хаотичні, що їх неможливо було відслідкувати.

Артур також дивився на Тіциуса, причому так, як він звик робити: в упор, дивлячись прямо в очі. Він не умів інакше, та й не бажав. Крім того, розумів, що тут саме він господар, а цей незрозумілий хлопець, всього лише гість. І хоча саме він приніс сюди, Беатріс, можна сказати, врятував, граф, по своїй досвідченій звичці не поспішав ні завдячувати ні карати. Рональд бажав знати правду, шукав справедливість.