Розділ 39

- Він завтра повертається, - промовила графиня, сидячи на грубому стільці, і дивлячись на Терезу, яка щось мішала у ступці, час від часу, підкидаючи туди трави та корінці.

- Щось ти не виглядаєш щасливою, - помітила цілителька, - я думала будеш радіти, коли твій чоловік повернеться у рідні пенати.

Вона була права, на прекрасному обличчі Беатріс не було звичної, щирої радості. Тільки турбота, і це почуття мимохіть передавалося її суворій подрузі. Тереза настільки звикла до того, що на обличчі графині, при згадуванні Артура, тут же розквітала мрійлива усмішка, що відсутність останньої не могло не навести на підозру, що сталося дещо недобре.

І хоча Тереза, як і завжди, не збиралася давати поради та допитуватися, на цей раз готова була змінити звичку. Тільки б графиня заговорила, голосом дала зрозуміти, що все в порядку. Тереза готова була навіть слухати про Артура, про якого русоволоса дівчина, могла розповідати довго.

Якийсь час Тереза мовчала, намагаючись робити вигляд, що її не стосується, що твориться у житті подруги. Надовго її не вистачило, тому знахарка ривком поставила такий же грубий стілець навпроти Беатріс, і сіла на нього. Таким чином їх обличчя опинилися на одному рівні.

- Що сталося, Беатріс, - рішуче спитала дівчина. Мимохіть зчепила руки точно так же, як і її знатна пані.

Беатріс відповіла не одразу, але Тереза терпляче чекала. Потім графиня тихо прошелестіла:

- Я наробила помилок, Тереза. Дуже багато…

- Здогадуюсь, - кивнула та, я навіть знаю, що помилка лише одна, але вона може стати роковою. Що ж сталося?

Беатріс похитала головою, у її очах стояли сльози. І ці чисті краплі викликали у Терези роздратування. Вона досить суворо промовила:

- Беатріс, припини нити. Розповідай або провалюй та не заважай роботі.

Зазвичай, такі нападки діяли на ніжну подругу цілительки, але не цього разу. Беатріс, кивнувши та витерши сльози рукавом, повільно піднялася з місця. Але Тереза ривком всадила її на місце.

- Говори, що сталося. Я присягаюся, що Артур нічого не дізнається. Принаймні, не від мене.

Беатріс підняла погляд на співбесідницю. Їй стало на душі так боляче, що вона дійсно трохи не розридалася в голос. Захотілося розказати комусь про те, що сталося у житті. Про те, що вона любить іншого, чоловіка, але не розлюбила законного.

- Беатріс, - серйозно продовжувала Тереза, - не бійся, що видам твою таємницю. Я скоро піду з іншими цілителями. Можливо, це наша остання розмова по душам.

Вона промовила це звичайним тоном, радіючи тому, що ось так просто змогла сказати дорогій приятельці про те, що вони розлучаються, скоріше за все, назавжди. Графиня відреагувала набагато спокійніше, ніж очікувала цілителька, і це навіть десь вкололо її. Хоча, погляд синіх очей створював враження, що юна аристократка ще не до кінця розуміє суть сказаного. Зараз її більше займали власні страждання та думки.

- Я розповім, - так само тихо промовила Беатріс. Тереза стиснула своєю тонкою, але сильною рукою її руку, ніжну та білу, наче весіння хмарка. Стиснула, даючи зрозуміти, що зараз буде поруч не дивлячись ні на що.

Тоді Беатріс приступила до розповіді. Причому з самого початку, з того моменту, як почала особливо гостро відчувати відсутність Артура. Далі перейшла до того, як вперше зустріла Тіциуса біля лісу, знову ж таки, коли очікувала чоловіка, який все не вертався. Розповідала, утаївши лише деталі їх далеко не цнотливих зустрічей.

Тераза, як і завжди, слухала уважно, не перебиваючи. Слухала так, як могла це робити лише вона. Коли Беатріс замовкла, Тереза промовила:

- Це все, що ти хотіла мені розповісти?

- Це все, що сталося.

- Історія не скінчена, - задумливо зробила висновок цілителька.

Беатріс кивнула, тому що відчувала, що її історії намічається продовження. Дурні закохані розійшлися, не сказавши один одному ні слова про те, що буде далі. Зупинилися, так сказати, на найцікавішому.

- Що мені робити, Тереза? - напряму спитала Беатріс.

Та лише знизала плечима, у кутиках її блідих вуст з’явилося щось схоже на усмішку.  

- Ти бажаєш, щоб я за тебе вирішила, що робити? Підказала, як бути далі?

Графиня кивнула. Їй у цей момент було так боляче, що дійсно хотілося, щоб хтось вирішив з неї. Зазвичай, так вчиняв Артур, але тепер, по зрозумілим причинам, дружина не могла до нього звернутися. Хоча і була твердо настроєна на те, щоб покаятися перед ним та зізнатися.

- Вам доведеться розійтися, - твердо промовила Тереза, - тобі доведеться розійтися з кимось з цих двох.

- З ким? - тихо спитала Беатріс. По її прекрасному обличчі заструмували сльози, син очі стали яскравіші від підступаючої вологи, - Терезо, я кохаю їх обох. Я не здатна обрати.

- Тоді живи так і надалі, - знизала плечима знахарка, - якщо, звісно, можна буде продовжувати так довго. Кожен з нас, нарешті, отримує те, що заслужив. Тобі доведеться відповісти за власні вчинки. Але не тільки тобі. Цим двом також. Одному за те, що посягнув на чужу дружину, другому за те, що не беріг цю саму дружину.

- Не звинувачуй їх! - різко відповіла русоволоса дівчина, - вони ні в чому не винні. У Артура обов’язки, він не має змоги бути вдома постійно. Тіциус… він не хотів нічого поганого. Хіба можна наказати серцю? Адже я також не змогла.