Розділ 38

Беатріс сиділа у кріслі, ретельно обдумуючи те, що сталося зовсім недавно. Мабуть, не дивно, що їх розкрили, і те, що коханий побився із братами, також не дивно. Дівчина пам’ятала, як дивилися на неї ті двоє молодиків, і що саме дозволяли у її сторону.

Вона сама втекла, а що буде з ним? Скоріше за все, зуміє домовитися зі своїми близькими людьми. Чи ні? Що, як через неї, вони посваряться ще більше, стануть смертельними ворогами? Вона стане причиною того, що найрідніші люди перетворяться на суперників.

Чи побачиться вона з Тіциусом ще хоча б раз? Беатріс відчувала, що від думки, що вона більше не зустрінеться із Тіциусом, хочеться вити. Але і від думки, що їй доведеться побачитися з молодим чоловіком, дізнатися гірку правду, якою б вона не була, викликала у неї практично такі самі емоції.

Ще лишався Артур. Знала, що доведеться зізнатися.

За дверима почулися кроки прислуги. Починалася весела метушня, що царювала тут кожний ранок. Особливо, беручи до уваги, що буквально через пару днів, мав повернутися господар дому, якого тут очікували з нетерпінням.

У двері постукали, але Беатріс не відгукнулася. Через пару хвилин, двері відчинилися, і до покоїв запорхнула Неллі. Її рум’яне, свіже обличчя сяяло, у руках тримала запечатаний графським перстнем, лист.

- Пані Беатріс, вам лист від графа,  - весело прощебетала дівчина, роблячи реверанс та подаючи послання графині.

Наче у тумані, Беатріс простягнула руку та узяла лист. Її погляд, видимо, злякав служницю.

- Чому на вас учорашня сукня? - спитала Неллі, - ви не лягали?

- Вийди, - холодно відповіла молода графиня.

Та миттєво зникла.

Тіциус смутно пам’ятав, як вдарив Доріана. Сам не очікував, що здатен нанести настільки точний удар, у якому була сила та ненависть. Так можна вдарити лише тоді, коли захищаєш честь коханої жінки… Навіть власне життя Тіциус не став би захищати із такою люттю… І коли він побачив сльози страху молодшого брата, коли прочитав на його обличчі розгубленість, особливо гостро відчув, наскільки любить свою родину. І наскільки він самотній…

Доріана вдалося привести до тями через п’ятнадцять хвилин після того, як той втратив свідомість. Із труднощами, вони доставили його до готелю. Тут подібному не дивувалися, тому навіть не спитали, що сталося, не запропонували викликати лікаря. Але братам цього і не потрібно було.

За той час, що вони сюди добиралися, Габріель тихо хлипав, наче мала дитина, і підтримував Доріана, у якого з розбитої губи текла кров.

Тіциус турботливо витирав цю кров білою хустинкою. Він думав про те, що вбив би всякого, хто зробив би подібне з його братами.

Поки добиралися до міста, Доріан встиг сказати Тіциусу одну фразу. «Ти дорого заплатиш за цей удар, брате». І Тіциус знав, що заплатить. Розумів, що заслужив.

Зараз Тіциус знаходився у вбогому номері готелю, котрий вони оплатити на два тижні наперед, а там… Тіциус навіть не знав, що буде потім.

Доріан і Габріель знаходилися у сусідній кімнаті, і молодший брат прикладав холодне до синця старшого. Після бійки, по вилиці Доріана розплився величезний синець, і Тіциус намагався не дивитися в обличчя старшому брату, щоб не пригадувати, що цю саму «прикрасу», поставив Доріану він сам. У нього були думки встати та піти до них, але відчував, що ті не дуже бажають його бачити. Але не втримавшись, направився до тих, з ким вже кілька днів майже не розмовляв.

- Мені можна увійти? - тихо спитав Тіциус, дивлячись на своїх братів.

- Заходь, чого ж… - сухо відповів Доріан, але Тіциус бачив, що то вже не так злиться. Що до Габріеля, то він посвітлішав обличчям, видимо, йому важче було переживати те, що старші брати ніяк не здатні помиритися.

Тіциус сів недалеко, деякий час усі троє мовчали. Нарешті, Доріан заговорив:

- Хочу привітати тебе, приятелю. Ти здивував мене, дійсно здивував. Я думав, що ти тихоня та невдаха, не здатний ставити великі ціли. Але виявляється, здатен. Причому, навіть можеш їх досягати.

- Як ти себе почуваєш? – спитав Тіциус.

- Заарканити таку красуню, да ще і невидану багатійку-справжня вдача. Вона варта уваги, охоче погоджуюся.

- Це не її багатство. Там майже все, належить їх чоловіку. Його звуть граф Артур Рональд, ти знаєш про нього.

- І все ж таки, заради неї розмахувати руками не варто було. Я злопам’ятний.

- Знаю, Доріане. І прошу вибачення за це. Мені жаль, що я зробив тобі боляче.

Знову настало мовчання. На цей раз, його порушив Габріель.

- Як ти сказав, звуть її чоловіка?

- Артур Рональд.

- Це той, чиє ім’я в усіх на вустах? І ти готовий з ним вести суперництво? Тобі ти безумний, Тіциусе.

- Він не знає про наш зв’язок.

- А якщо дізнається?

- Не знаю, що я тоді робитиму, - зізнався Тіциус, - у будь якому разі, доки є можливість чи, хоча б, невеликий шанс, буду боротися за неї.

- Вона давала тобі гроші? Чи, можливо, подарувала якісь дорогоцінності?