Розділ 34

Габріель швидко йшов на поправку. Вже через місяць був майже здоровий, рана затягнулася, він став тим же безтурботним юнаком, котрий не звик нести відповідальність за свої вчинки. Тіциус дозволив йому трохи побайдикувати, розуміючи, що тому треба відпочити. Але ще через три тижні, почав ввічливо натякати на те, що треба знаходити роботу та перестати зв’язуватися із сумнівними людьми.

Зараз вони утрьох знаходилися вдома, тобто у номері готелю. Дивно, але вбоге приміщення стало для них майже рідним. Вони навіть не представляли себе вже десь деінде. Точніше, Тіциус уявляв  і дуже часто, але не з братами, а з дівчиною, котра буде належати йому цілком і повністю.

Справжня іронія долі: єдина жінка, що зацікавила його по-справжньому, була зайнята, і не просто зайнята. У нього був суперник, котрого навіть не варто намагатися перемогти…

- Слухай, Тіциус, що це була за красуня з тобою? - роздався голос, що висмикнув хлопця з роздумів.

Тіциус злегка здригнувся, подивився у сторону братів. Запитував Доріан, Габріель тільки дивився на нього, будо помітно, що йому також цікаво знати правду.

Середній брат трохи зніяковів під чужими поглядами, відчуваючи, що не готовий сказати як є. Причому не готовий сказати зараз, не буде готовий сказати потім.

Габріелю раптом знову стало недобре, тому що він вийшов до іншої кімнати, і скоро почувся скрип ліжка, на яке влігся. Старші брати продовжили розмову.

- Це… да так… містянка, котру зустрів під час прогулянки. Випадкова знайома.

- Не обманюй, приятелю, - хмикнув Доріан, - ми ж не дурні. Вона зовсім не схожа на звичайну міську жительку. Одного погляду на цю красуню достатньо, щоб зрозуміти, що вона знатного роду. Мені здається, я її вже десь бачив. От тільки де?

- Де ти міг її бачити? - з легкою тривогою промовив Тіциус, - мабуть, з кимось сплутав. Такі як вона, не ходять по вулицям міста…

- Чому? - запитав Доріан, пильно дивлячись на брата, - ти ж сам тільки що сказав, що це містянка.

- Доріане, не набридай, - вже з роздратуванням промовив середній брат, - краще подумаємо про Габріеля. Я не хочу, щоб він так ризикував собою. Не хочу, щоб його вбили.

- Я теж не хочу, - знизав плечима старший брат, - але що ми можем? Відправити його батькам? Він вже дорослий для такого.

- У тому то і справа, що він не дорослий, - незадоволено промовив Тіциус, - йому ще потрібно головою підрости. Хоча, не тільки йому…

- На мене натякаєш? - посміхнувся Доріан, - поки що не хочеться. Як тільки побажаю стати достойним жителем суспільства, одразу повернуся додому. Можливо, навіть одружуся та діток заведу. Хоча, мені здається, що ти до цього прямо зараз готовий. Якби я був знайомий з такою красунею, я б не зволікав. Інакше перехватять.

Тіциус нічого не встиг відповісти, тому що і іншої кімнати почувся вередливий голос Габріеля, який вимагав, щоб до нього підійшли. Доріан встав та пішов до хворого. Тіциус і не бажав продовжувати цю розмову.

Він був повністю згоден з Доріаном, що не можна зволікати поряд з такою, як Беатріс. От тільки на що він міг розраховувати? Те, що вона покине Артура, та втече із звичайним хлопцем? Навряд чи, такого, як Рональд кидають…

Що з ними буде далі, особливо, коли їх зв’язок розкриєтья? Скоріше за все, його проженуть з міста, змусять забути про Беатріс. От що буде з нею? Постраждає її репутація, добре ім’я… Тіциус був певен, що його коханій не важливе її ім’я, що вона тривожиться через інше, про почуття свого героя та чоловіка. Це для неї було набагато болючіше, зізнатися у тому, що вона виявилася невірною тому, кого завжди любила.

Тіциус улігся на вбоге ліжко, задумливо дивлячись у стелю. Завтра йому знову потрібно йти на ринок працювати. Він навіть не встиг з Беатріс, як слід поговорити. Цікаво, як вона відреагувала на його бідну кімнату? Захоче узагалі з ним спілкуватися? Скільки б Беатріс не казала, що їй не важливі золото та розкіш, вона знала лише таке життя.

Невже їх стосунки підійшли до кінця? Чи вони і надалі берегтимуть таємницю, очікуючи, доки їх розкриють.

Беатріс необхідно було відволіктися, але вона не здатна була зробити це на самоті. Тому спустилася у підземелля, підійшла до дверей, за якими знаходилася Тереза. Зайшовши усередину, побачила, що подруга схвильовано схилилася над травами та щось белькоче собі під носа. Зі сторони це виглядало дивно та навіть смішно, але Беатріс звикла.  У неї навіть у думках не було наміру сміятися над приятелькою.

Першою заговорила Тереза. Вона, не відволікаючись, спитала у графині:

- Нащо прийшла?

- Так… вирішила дізнатися, як ти тут. У саду стало холодно…

- Іншими словами, тобі нудно? Очікувано.

- Скоро Артур повернеться, - Беатріс підійшла до столу, поклала свою тонку руку на плече Терези, і та нарешті, зволила обернутися.

- Впевнена, що скоро? - не втрималася від іронії дівчина, але побачивши благальний погляд графині, швидко додала, - нехай так, якщо тобі це важливо.

Беатріс не відповіла, направивши погляд задумливих очей кудись у сторону.  Цілителька не стала її відволікати. По-перше, дійсно не знала, що сказати, по-друге, власних проблем вистачало.