Розділ 31

Царювала середина літа, небо було особливо зоряним. Цілими жменями вони розсипалися по антрацитовій поверхні, наче запрошуючи злетіти у вишину та торкнутися них рукою.

- Чудова погода, - почувся голос у нічній тиші, - вітра немає, зійшов місяць. У таку ніч тільки гуляти.

- Я ніколи раніше не гуляла вночі, - зізналася Беатріс, притискуючись до Тіциуса. Разом вони сиділи на плащі Тіциуса, який він постелив на траві. Галявина була залита місячним сяйвом, недалеко він них знаходилася стіна лісу. Наодинці дівчина б ніколи не наважилася сюди прийти, але поряд із Тіциусом їй було не страшно.

Молодий чоловік владно, і у той же час, обережно, обійняв свою юну супутницю.

- І добре, що не гуляла. Не потрібно дівчині ходити самій. Але зі мною ти можеш бути певна, що все буде гаразд.

- Я знаю, - тихо відповіла Беатріс, закриваючи очі, та поклавши русяву голову на плече Тіциуса. Хлопець, трохи відсторонившись, поцілував дівчину у скроню. У такі моменти їм більше не потрібні були слова. Одним лише жестом чи поглядом Тіциус здатен дати зрозуміти Беатріс, наскільки вона для нього необхідна та незамінна.

Блакитноока дівчина намагалася пригадати, яке у них це вже таємне побачення. Проте після десятої зустрічі перестала рахувати. З тих пір, як Артур поїхав, вона намагалася забутися в обіймах Тіциуса.

Поряд із ним, нудьга за чоловіком трохи ставала меншою, на відміну від почуття провини. Проте в Тіциусі було щось особливе, що змусило зрадити коханого чоловіка, піти на угоду із власним серцем та сумлінням.

Хлопець акуратно повернув до себе дівчину, вдивляючись у бездонні, наче море, очі. З ніжністю погладив по волоссю, потім поцілував кохану. Поцілунок вийшов легким, але пристрасним та жарким. Поцілунок, котрий можна дарувати тільки тій, кого любиш. Потім він просто почав на неї дивитися…. Дивився та відчував себе щасливим. Беатріс… його Беатріс.

Але чи його? Гострі, неприємні думки, часто приходили до його голови, болючим відчуттям віддаючись у душі. Тіциус не здатен був забути правди, яка полягала у тому, що їх побачення занадто швидко закінчувалися, і кожного разу доводилося розлучатися.

Молодий чоловік навіть зараз готовий був пов’язати своє життя з прекрасною графинею, але чомусь був певен, що Беатріс не зрадіє, почувши від нього подібну пропозицію. Як вони будуть діяти далі, Тіциус не уявляв. Знав тільки, що крім нього у дівчини є ще один коханий чоловік, і на це вплинути ніяк неможливо.

Графиня мовчала увесь цей час, і Тіциус почув легке схлипування. Він подивився на дівчину, і побачив, як чисті краплини сліз зірвалися та покотилися по щоках, лишаючи мокрі доріжки на обличчі. Тіциус не на жарт стривожився.

- Беатріс, що сталося? Чому ти плачеш?

Дівчина поклала голову на коліна молодого чоловіка:

- Вибач, Тіциус… я тебе засмучую подібними вибриками? Я не знаю, звідки сльози узялися…

- Про чоловіка згадала?

- Так… я не здатна забути про нього…

- Як часто він буває з тобою? - раптом запитав молодий чоловік.

Беатріс мовчала кілька митей, потім промовила трохи різко:

- Артур поряд зі мною, коли є така можливість. Цього мені достатньо. Можливо, це більш ніж я заслуговую. Особливо, в останній час, - графиня знову запнулася, даючи зрозуміти, що бесіда потекла не в те русло, на яке вона розраховувала.

Більше про Артура Рональда вони у ту ніч не говорили, як і під час майбутніх зустрічей.

Беатріс було добре з Тіциусом. Її не відпускало почуття провини ні на мить, воно посилювалося з кожною зустріччю. Адже побачення із цим спокусником означали зраду коханому чоловіку.

Питання «чому він, чому Тіциус» переслідували Беатріс постійно. Лише коли опинялася в обіймах Тіциуса, це питання щезало. Зникало, наче легкий туман на світанку.

Коли Тіциус поринав сильними пальцями у її зачіску. Повільно розпускав розкішне волосся дівчини. Беатріс з того часу полюбила робити зачіски, адже це давало Тіциусу зайвий привід торкнутися її волосся. Хоча знатна аристократка прекрасно знала, що привід хлопцю не потрібен.

Коли він цілував її, спочатку ніжно, потім пристрасно. Владно притягував до себе, його руки починали блукати по тонкому тілу дівчини. Карі очі спалахували бажанням та хіттю. Беатріс не боялася цієї хіті, ні його, ні своєї власної. Тоді ж Беатріс розуміла, що почуття провини-це ціна. Ціна за ті чудові миті, котрі дарував їй Тіциус, і які їй були потрібні.

Зустрічі у них проходили ще завгодно. Іноді у лісовій місцині, де вони віддавалися пристрасті під зорями. Іноді у графському саду, де закохані, в залежності від настрою, могли просто триматися за руки та дивитися один на одного. Бувало і так, що пара могли провести час у маєтку, куди Тіциус таємно пробирався. Наче легкі тіні, вони ховалися у якійсь з кімнат. І лише у подружню спальню, Беатріс ніколи не приводила свого коханця.

Тіциус намагався не задавати коханій зайвих питань. Особливо тих, що могли їй не сподобатися чи образити. Підсвідомо, молодий чоловік відчував, що вступив у схватку із долею. Побажавши Беатріс, він перейшов дорогу сильним світу цього. І тільки тому, що суперник не знав про існування Тіциуса, у останнього ще були шанси лишатися з Беатріс. З тією жінкою, яку він любив, але котра йому не належала.