Розділ 30

Беатріс сиділа на широкому ліжку, тихо, наче мишка. Боялася поворушитися та порушити тишу розкішних покоїв. Вона чекала на Артура, який приїхавши до маєтку, тут же зайнявся  серйозною розмовою з кимось із придворних слуг чи послів.

Дружина Артура Рональда поняття не мала, з ким він розмовляє, тільки здогадувалася, що розмова буде довгою, і, можливо, Артур не зможе лишитися у маєтку на ніч. Але чоловік обіцяв Беатріс, у будь якому випадку, прийти до неї, і тепер дівчина покірно очікувала на нього.

Іноді ловила себе на думці, що очікування приносить їй деяку подобу щастя. У будь яку мить до розкішної спальні міг увійти її герой. Підійти, обняти, стиснути в обіймах, подарувати гарячі поцілунки. На цьому місці Беатріс завжди розчинялася у мріях, віддаючись їм у всіх подробицях.

Артур увійшов до приміщення. Коли він виник прямо перед нею, трохи здригнулася, підняла голову, усміхнулася наскільки могла привітніше, даючи зрозуміти, наскільки рада бачити чоловіка. На обличчі Артура були написані явні почуття провини та легкої тривоги.

- Беатріс, - тихо промовив він, - я не можу знайти медальйон з твоїм портретом. Де він?

Молода дівчина розгублено подивилася на чоловіка, судорожно роздумуючи, що потрібно відповісти та як вчинити.

- Я… видимо… віддала ювеліру та й забула про це. Але нащо він тобі? Мені ж там лише шістнадцять років, і я дещо інша.

Артур, сівши на ліжко, навпроти Беатріс, із ніжністю доторкнувся до прекрасного личка дружини:

- Ти гарна завжди і усюди. Просто… можливо, мені знадобиться твій портрет у дальній дорозі…

Він замовк, але Беатріс и так все зрозуміла. Вона скочила, опустилася перед Артуром, обняла його коліна.

- Їдеш? Я так і знала. Знала, що одного разу ти залишиш мене надовго.

Міцна рука Артура пройшлася по густому, русявому волоссю красуні-дружини:

- Я ж не сказав, що їду надовго, мила моя…

- Мені і один день без тебе довго, - стримуючи сльози промовила Беатріс, - але серце підказує, що цей термін значно більш довший. Куди ти їдеш? Коли повернешся?

- До Франції, - тихо відповів Артур, - точно не знаю, коли повернуся, - Артур осікся, оскільки плечі дружини затремтіли, і через мить у кімнаті почулися ридання. Спочатку Беатріс спробувала приховати їх, але потім, розуміючи, що все марно, вже не стримувала почуттів.

У загартованому серці Артура ворухнулася щира жалість до молодої дружини. У такий момент, він особливо сильно відчував, що його дружина лише юна, беззахисна дівчинка. Вона гостро потребувала його, намагалася бути поряд, але він не завжди міг дати їй ці прості речі, як турбота та ніжність. Можливо, іншій  жінці було б досить і багатства, але не Беатріс.

Між тим, Беатріс уже впоралася з емоціями, подумки докоряючи собі за них. Адже знала, що у чоловіка і так забагато турбот і хвилювань.

Вона піднялася і хоча у глибоких, синіх очах стояли сльози, вуста тремтіли, намагалася усміхатися. Беатріс, подивившись по сторонам, наче переконавшись, що у спальні крім них нічого немає, сіла на коліна до чоловіка, обняла його та поклала голову на сильне плече. Вона не промовила ні слова, і це стривожило Рональда.

- Беатріс, що ти мені скажеш? - тихо запитав чоловік, притуляючи дружину до себе міцніше.

- Що я можу сказати, Артуре? - тихо, питанням на питання відповіла графиня, - адже все очевидно. Я чекатиму на тебе. Куди б ти не поїхав, скільки б не був відсутнім. Вертаючись сюди, можеш бути певен у тому, що я буду тут, завжди напоготові зустріти.

У голосі молодої жінки знову почулися сльози, але вона наказала собі заспокоїтися. Вона не повинна доволяти собі приносити проблеми коханому чоловіку, має бути для нього союзницею та помічницею, а не проблемою.

- Коли ти їдеш? - тихо, і як можна спокійніше спитала Беатріс, намагаючись дивитися прямо в очі Артуру Рональду.

- Через тиждень, - також тихо відповів молодий граф. Він мимохіть усміхнувся, відчуваючи, що втрачає колишню рішучість та твердість духу. Він, звиклий до суворого та відповідального життя, не завжди міг устояти перед поглядом свої молодої дружини. Здається, одне її слово, і він піде на будь які поступи, виконає будь які умови. Але Беатріс ніколи нічого від нього не вимагала.

- Проведи цей тиждень зі мною, - попросила його Беатріс. Вона притулилася головою до грудей Артура, слухала як б’ється його серце, наче щось розповідало. Відчувала як її власне серце відзивається, вимагає кохання та тепла того, хто знаходиться зараз поряд, але вже скоро не буде з нею на невідомий термін.

Строк, котрий він сам назвати точно не міг. Вона бачила, що Артур не здатен відповісти на подібне питання, тому не стала задавати його, щоб не засмучувати коханого.

- Не певен, що вийде, - голос мужнього графа, не дивлячись на зусилля, затремтів, оскільки чоловік розумів, як важко чути подібне Беатріс. Молода дружина, хотіла провести з ним час перед довгою розлукою, але він навіть цього їй дати не здатен.

- Все у порядку, - відповіла Беатріс, видимо, відчувши, наскільки важко Артуру, - давай не будем це поки обговорювати. Ця ніч належить нам…

Беатріс лежала у ліжку, укрившись ковдрою до самого підборіддя. Хоча за вікном тільки починало світати, займався довгий літній день, Артур вже зібрався та пішов. Цієї ночі, він, хоча і був, як завжди, стриманим, між ними царювала пристрасть та палкість.