Розділ 27

Наближалося літо. Графський сад розцвів, дерева вдягнулися у зелень, прекрасні статуї сяяли у променях сонця під чистим, безхмарним небом.

Беатріс сиділа у своєму улюбленому гроті, читаючи книгу. Правда «читала» було не дуже підходяще слово, оскільки дівчина постійно відволікалася, піднімала очі, дивилася на вихід з гроту, через який було видно шматочок блакитного неба. У такі моменти, навіть коли Артура не було поряд, графиня могла відчувати себе затишно. Часто уявляла, що Артур поряд, належить тільки їй і більше нікому. Але це були лише думки, котрі лишалися з нею та нікому не заважали. Так було і до сьогоднішнього дня… хоча ні, до того моменту, коли подарувала поцілунок іншому чоловіку.

Тоді, коли вона повернулася додому, дівчина стало незрозуміло, як могла так вчинити. Через цей поцілунок не впало небо, не розверзалася земля, нічого не сталося. Беатріс намагалася зрозуміти, що відчула, коли її з Тіциусом вуста злилися… Дійсно це була лише вдячність з боку дівчини, чи щось більше?

Дівчина думала про Тіциуса, пригадувала їх зустрічі, те, як вони проводили разом час. Спочатку була певна, що це випадкова людина у її житті, але чомусь хлопець постійно повертався у її життя знову та знову.

Буде краще, якщо вони дійсно ніколи більше не бачитимуться. Тоді чому вже стільки часу він не виходив з голови?

Беатріс відклала у сторону книгу, встала та вийшла з гроту. Деякий час гуляла по саду, доки не підійшла до великого дерева, що знаходилося неподалік від тієї ділянки, що графиня виділила для Терези, і де та вирощувала свої трави.

Дерево було старе, наполовину висохле. Будь який інший власник маєтку давно б наказав спиляти дерево, оскільки воно не вписувалося у пейзаж сучасного саду. Але Беатріс не могла так вчинити, їй було шкода це дерево, старе та наполовину трухляве. Життя цього старого дубу вже рухалося до заходу…

У стволі дерева було велике дупло, там могли іноді селитися лісові жителі, тому для Беатріс зовсім знімалося питання щодо того, щоб прибрати дерево, котре, можна сказати, стало для неї другом.

Коли Беатріс підійшла до дубу, побачила, що у темряві усередині, знаходиться щось біле. Серце дівчини забилося, відчула, що це «дещо» призначається для неї. Простягнула свою тонку, витончену руку, витягла з дупла листа, акуратно складеного, і вже трохи притрушеного тирсою. Тремтячими руками розгорнула послання, де були написані наступні слова:

«Чекаю тебе на нашому місці біля струмка. Буду чекати кожен вечір».

Беатріс не побачила там дати, але зрозуміла, що, можливо, лист лежить там вже не перший день. Подивилася навколо себе, бажаючи упевнитися, що ніхто не бачить її з листом у руках, звісткою від іншого чоловіка. І все ж таки, не дивлячись на те, що розуміла - рішення може цілком і повністю змінити її життя, вже знала, як бути. У голові чітко чулася відповідь «Я прийду. Тільки чекай мене сьогодні».

Беатріс прийшла до призначеного місця набагато раніше, ніж слідувало, тільки почало смеркатися. Нервово ходила перед струмком, що безтурботно дзюрчав, роблячи думки дівчини ще більш тривожними та невпевненими. Кілька разів поривалася втекти, постійно нагадувала собі, що  у будь який момент може розвернутися та піти.

«Ще не пізно піти. Нащо ти тут? Ти нічого йому не винна. Він-сторонній, ледь знайома тобі людина. Звідки та знаєш, хто він? Можливо, він злочинець та вбивця». Все це нашіптував графині внутрішній голос, і, хоча його хазяйка кивала, подумки погоджуючись, все одно, не йшла. Так у суперечках та роздумах із власним «Я», молода жінка не помітила, як підійшов потрібний час. Тіциус не запізнився, з точністю з’явився навпроти юної красуні. Не дивлячись на те, що остання його очікувала, здригнулася, наче він несподіванки.

- Здраствуй, Беатріс.

- Здрастуй, Тіциус, - нерішуче відповіла дівчина. Вона відчувала як її серце затопила хвиля ніжності, не могла не зізнатися собі, що їй подобається цей юнак. Вона простягнула уперед долоню, тонкі пальці чарівного створіння переплелися із сильними пальцями молодого чоловіка.

- Дякую тобі, що прийшла, - так само, не підвищуючи голосу, промовив Тіциус,  - я не втрачав надії, що одного разу це станеться.

- І як давно ти очікуєш на мене? - спитала графиня, глядячи прямо у великі карі очі друга.

- Ось уже третій вечір я приходив сюди, кожного разу після денної роботи, - хлопець замовк, відчуваючи, що не бажає розповідати про трудові будні цій милій квіточці, яка вже точно не знала важкої праці.

Він не став більше зволікати. Сильним, упевненим рухом притяг до себе Беатріс, обняв її. У наступну мить, їх вуста злилися, і це був перший, дійсно взаємний поцілунок. Не поцілунок вдячності, випрошений Тіциусом, а справжній, пристрасний, жаркий, нетерплячий та довгоочікуваний.

У цей момент закохані дуже смутно віддавали собі звіт у тих думках та почуттях, що царювали у їх уяві та серці. Але коли Тіциус впився вустами у тонку та білу шию графині, його права рука пройшлася по грудях дівчини, вона відсахнулася та спробувала вивернутися із захвату.

- Послухай, я не певна. Чи не будемо ми шкодувати?

- Ми? За мене не переживай. Я точно не буду ні про що шкодувати, - награно холодним тоном промовив молодий чоловік, не випускаючи Беатріс з рук.

- Я не знаю… - тихо промовила юна графиня.