Розділ 26

Беатріс стояла на лісовій стежці, заворожено спостерігаючи за тим, як струмок, весело дзюркочучи, біг кудись у далечинь.

У записці, що передала через Терезу, запросила Тіциуса на побачення на те місце, де вони уперше зустрілися. Зараз ці спогади спалахнули у пам’яті дівчини яскравою картинкою, викликали тепло і навіть ніжність.

Звісно, десь сумнівалася, чи вірно вчиняє, що ось так, таємно від Артура, зустрічається з іншим чоловіком. Для неї це було дивно, вже багато разів вона нагадувала собі, що не пізно піти. І чомусь не йшла…

- Добридень, Беатріс, - почулося позаду неї.

Дівчина різко обернулася, відчуваючи, що злякалася. Також відчула, що від довгого стояння на одному місці трохи замерзла.

- Здрастуй, Тіциус, - тихо відповіла вона, - я не почула, як ти підійшов.

- Я вже тут добрих десять хвилин, але ти задумалася, і не помічала мене. Я не хотів порушувати твій спокій, ти була така прекрасна у променях призахідного сонця. Хотів трохи помилуватися, не проти?

Беатріс кивнула, раптом відчуваючи, що рада бачити цю милу людину. Дівчина вирішила одразу сказати, що у неї на душі:

- Тіциус, послухай, я хотіла вибачитися перед тобою…

- За що ти хочеш вибачитися, Беатріс?

- За свою грубість, друже. Ти неодноразово допомагав мені, причому зовсім некорисливо, а я замість вдячності образила тебе. Пробач за це…

- І як же ти хотіла мені подякувати? - усміхнувся Тіциус, підступаючи до дівчини ближче.

- Не знаю… можливо дати грошей, якщо потрібно, - залепетала Беатріс, відчуваючи розгубленість від таких слів.

Усмішка на обличчі хлопця згасла, погляд став серйозним. Він спокійно промовив:

- Беатріс, послухай. Мені не потрібні твої гроші. Не думай, що якщо я стою нижче за статусом, збираюся жебракувати. Я допомагав тобі, тому що хотів, тому що мова йшла про тебе.

- От бачиш, знову скривдила тебе, - сказала графиня.

- Ображаються лише маленькі дівчатка, - парував Тіциус, - просто візьми до уваги, що я не вимагаю нічого, ти сама заговорила про вдячність.

- Так, ти правий. Але не представляю, чим можу віддячити, якщо я ще щось винна.

- Давай посидимо трохи, поговоримо.

Тіциус підійшов до струмка, розстелив свій плащ, жестом запросив дівчину сісти на щільну тканину, показавши приклад. Беатріс скористалася запрошенням, сіла на деякій відстані від співрозмовника, даючи зрозуміти, що має намір захищати свій особистій простір.

Молодий чоловік мимохіть замилувався ніжним рум’янцем, що виступив на білому личку. Їй навіть не потрібно було нічого робити чи казати, щоб привернути увагу. Тіциус розумів Артура, чому той намагався тримати дружину у маєтку, щоб її оточувала велика кількість слуг та вартових. Він, Тіциус, також би охороняв би її як міг. Зараз ця дорогоцінність сиділа поряд із ним.

Він перший почав бесіду, заговорив про зовсім сторонні речі. Говорив, наче знаходився у компанії доброї приятельки. Говорив, тому що бачив, як Беатріс приємно його слухати, цікаво дізнаватися щось нове для себе.

Закрита у розкішній клітці, вважаючи себе щасливою, дівчина, з палаючими очима слухала про оточуючий світ. Як живуть прості, менш заможні люди. І Тіциус, розуміючи, що цим надає послугу коханій дівчині, готовий був продовжувати. Він не помилився: його оповідки дуже подобалися Беатріс. Із задоволенням слухала про те, яка метушня царює на ринку, коли він відривається, здивовано хлопала очима, коли він розповідав, що коні бувають не тільки верховими, а й ломовими.

Більше за все, русоволосій графині сподобалося слухати про ферму, де колись жив Тіциус, де народився та виріс. Вона ніжно усміхалася, коли молодий чоловік розказав їй як одна із корів привела навесні теля, про те, як у сусідньої кішки з’явилися кошенята, і йому вперше подарували одного. Коли Тіциус розповів, як збирав яблука та груші восени, Беатріс соромливо усміхнувшись, промовила:

-  Як би я хотіла… зірвати яблуко з дерева у твоєму саду.

Тіциус відчув, як у його душі, щось здригнулося, йому здалося, що Беатріс натякнула на щось таке, що йому потрібно було, до чого він прагнув.

Одначе, подивившись у чисті, блакитні очі цієї німфи, побачив лише наївне здивування, бажання зірвати яблуко і більше нічого. Її чудові очі сяяли, червоні уста усміхалися, увесь вигляд дівчини виглядав таким чистим, юним та непорочним, що молодому чоловіку стало трохи страшно. Здавалося блюзнірством хоча б доторкнутися до цього янгола.

- Відкрий завісу свого життя, - тихо, але дуже чітко промовив Тіциус, - розкажи…

- Що саме? - чомусь так само тихо запитала Беатріс, - що тебе цікавить?

- Розкажи на свій розсуд, що вважаєш за потрібне.

Дівчина трохи розгубилася, мабуть, перший чоловік (і цим чоловіком був не Артур) говорив, що вона сама здатна вирішити, як вчиняти далі.

- Коли мені було сімнадцять років, я вийшла заміж, - невпевнено почала вона, - приїхала сюди, у маєток. Було дуже страшно, тому що я зовсім не знала, що повинна робити, а хотіла сподобатися своєму чоловікові. Навіть трохи боялася його, тому що він був старший, набагато вищий, сильніший, ніж я. Покидала батьківський дім, переходила під захист чоловіка, а якщо він не бажав мене захищати? Пам’ятаю, що коли ми сіли у карету, я щоб не мовчати, почала говорити про різні речі. Багато базікала про вбрання, що бачила на першій красуні нашого двору. Розповідала про дорогоцінності, котрими була прикрашена сукня. І знаєш… коли ми приїхали до маєтку, Артур подарував мені вбрання… Воно було настільки розкішним, що та сукня на дамі про яку говорила, потьмяніла та померкла. Я була неймовірно захоплена, адже чоловік старався заради мене, він попередив мої бажання.