Розділ 23

- Про що ти думаєш? - запитав Вард, поклавши Терезі руку на плече.

Дівчина, що стояла спиною до хлопця, слабо усміхнулася:

- Думаю про те, що у черговий раз провозилася півночі, намагаючись зварити еліксир. І що? Нічого. Знову не вдалося.

- У мене також не виходить, - відповів Вард, причому неможливо було відгадати, говорить він це для того, щоб підтримати подругу, чи бажає виговоритися.

Тереза дозволила собі прихилитися своїм плечем до плеча дорогого друга. У такі моменти вона сумнівалася у тому, що обрала потрібний, для неї, шлях. Добровільно відмовилася від радощів юності, від кохання, щоб бути поряд з дорогою людиною, відчувати, любити, по-справжньому торкатися.

Натомість вона мала свої досліди, котрі не здатна була довести до кінця. Мрія створити Еліксир Молодості, поки лишалася мрією. Вард же завжди був поряд, підтримував у важку хвилину, готовий прийти до неї, якщо покличе. Мимохіть Тереза не один раз думала, щоб було, якби вона попрохала його відмовитися від своїх цілей. І могла б сама відмовитися від них, заради Варда? Терезі було важко відповісти на ці питання. Голос серця та голос розуму суперечили один одному.

- Терезо, ти вільна завтра увечері?

- Ні, - відповіла дівчина, - я думала продовжувати свої дослідження з еліксиром, крім того, мені потрібно висушити деякі трави…

Побачивши засмучене обличчя хлопця, цілителька поспіхом додала:

- Нащо ти бажаєш знати? Я можу, якщо потрібно…

- Я хотів би сходити до міста, - сказав Вард, - і було б дуже непогано, якби ти склала мені компанію.

Дівчина насмілилися торкнутися тонкими пальцями до його обличчя:

- Це ж треба! Тобі майже вдалося змусити мене турбуватися. Думала, щось дійсно важливе.

Молодий чоловік перехопив руку дівчини, хотів притулитися до неї вустами, але вчасно притримав себе.

- Бажання побути удвох - це достатньо поважна причина. Терезо, скажи, коли ти востаннє покидала своє підземелля? Ти, наче прекрасна принцеса, котра перебуває у полоні. І я…

- Ти той хоробрий лицар, що звільнить мене? - розсміялася Тереза, - але ти знаєш мене, Вард. Я не потребую хоробрих лицарів поряд. Хоча б тому, що я далеко не прекрасна принцеса. Беатріс прекрасна, але не я…

Сурова дівчина замовкла, для неї недопустимо було порівнювати себе та подругу янгольської краси. Вард не відступив:

- Все ж таки, хоча я і не лицар, але хотів би на один вечір вивести тебе «у світ».

- Цілителі можуть бути проти, - тихо сказала Тереза, відчуваючи, що у душі здається, оскільки сама прагнула вирватися хоч кудись.

- Чому? Це буде звичайна прогулянка. Вдягнемо одяг простіше, пройдемося під руку, наче містяни.

Тереза усміхнулася, їй подобалося те, що Вард дивиться на життя легше, ніж вона сама.

- Добре. Відправимся «у світ» рука об руку.

Беатріс сиділа в одній з кімнат маєтку, притулившись до сильного плеча чоловіка. Вона думала про Тіциуса. Спочатку намагалася позбутися від цих думок, але не виходило. Тому юна графиня дозволила потоку роздумів віднести її кудись у невідомість.

Дівчина мовчала, мовчав і Артур. Для них це було звичайною справою, коли подружжя довго не бачилися, їм хотілося просто відчувати присутність один одного. Вигляд у Артура був дещо винний, він пам’ятав про те, що не з’явився на бал. І, хоча, подібне ставалося вже не один раз, тепер граф відчував себе особливо незручно.

- Як пройшов бал, люба? - тихо спитав він.

Беатріс підняла голову, її блакитні очі зустрілися з такими ж синіми очами Артура.

- Добре все пройшло. Навіть краще, ніж я сподівалася.

Беастріс ніколи ні в чому не дорікала чоловікові, змирялася з його зайнятістю, тримала свої емоції перед ним, у собі. Тому її слова, графа не заспокоїли.

- Я радий. Намагатимусь наступного разу бути разом із тобою Адже ти ще хочеш потанцювати зі мною?

- Хочу. Хоч зараз, - сказала дівчина. Вона встала та простягнула руку чоловікові, запрошуючи на танець. Через хвилину молода графська пара вальсувала по просторій кімнаті.

Вони танцювали без музикантів, без свідків, їм це було зовсім не потрібно. Беатріс відчула радість, що думки про Тіциуса стали дещо більш смутними, а провина, котру відчувала до хлопця, послабшала.

У двері постукали, перервавши ідилію між подружжям. По запросинам Артура, увійшов слуга, з поклоном простягнув йому послання, де було написано щось важливе. Беатріс у цей час присіла у крісло. Вона вже знала, що станеться далі. Артур, прочитає листа, усміхнеться їй, скаже, що повинен відлучитися, і коли повернеться, поняття не має. Йому запряжуть коня, або під’їде карета. У будь якому випадку він поїде, а вона залишиться сама на цілу ніч, і, можливо, на не один день наперед.

Так і сталося. Артура повернувся до неї, тільки зібрався відкрити рота, щоб промовити вже відомий сценарій, але дружина йому не дозволила.

- Все добре, Артур. Я розумію, що тобі потрібно їхати. Дозволь, я проводжу тебе.