Розділ 20

Беатріс сяючи у яскравості дорогого шовку, з високою зачіскою сиділа у кріслі та ридала. Вперше за останні кілька днів, вона дала волю почуттям…

У головній залі маєтку зібралися десятки людей, щоб танцювати та веселитися. Музиканти, що готові грати усю ніч, горіли свічки, освітлюючи величезне приміщення для балу. Зараз там було все що потрібно, щоб провести багате, розкішне свято. Не було тільки хазяїна усієї цієї розкоші.

Годину тому графині принесли лист, у йому говорилося, що Артур не з’явиться на свято. Він тепло просив пробачення, пояснював, що його затримали за наказом королівської влади чи щось там ще… Молода жінка не вдавалася у деталі, гіркий ком підступив до горла, як тільки вона зрозуміла, що її коханого чоловіка не буде поряд у цей вечір.

Це було жахливо! Як же боляче! Усього лише бажала блищати сьогодні, вражати усіх своєю граціозністю та красою, але щоб поряд обов’язково був її чоловік. Щоб усі дивилися на неї з захопленням, і, головне, щоб із захопленням дивився він…

Зараз Беатріс, сховавшись у подушку, що тримала на колінах, оплакувала себе нещасну. Сльози, що накопичилися, нудьга за чоловіком, спогади про самотні вечори, і багато чого іншого, виливалося кришталево чистими цівками, що тут же зникали у тканині подушки.

Вперше графині було наплювати на відповідальність, на те, що десь за стіною зібралися люди. Вони її чекають, вбрання може пом’ятися, дорогоцінності на тонкій шиї та тендітних руках ніхто не побачить. Їй було байдуже, хотілося лишатися усю ніч у спальні, думаючи про Артура, молитися, щоб чергове завдання не було небезпечним для нього.

На плече Беатріс лягла чужа рука. Одначе, дівчина не підняла голови, просто із впертості. Той, хто прийшов, стояв над нею, терпляче очікуючи, коли графиня, нарешті, зверне на неї увагу. Але остання не поступалася.

- Довго тут будеш сидіти та киснути? - достатньо ласкаво промовила Тереза. Мимохіть її рука пройшлася по волоссю подруги, намагаючись не зачепити розкішну зачіску.

Беатріс невизначено замотала головою, схлипування стали голоснішими.

- Подивись на мене, будь ласка. Не ввічливо ось так плакати у подушку, коли з тобою розмовляють.

Графиня, з деяким зусиллям, нарешті, зволила підняти голову, подивилася на Терезу. Знахарка мимохіть відчула жалість до своєї високо рідної подруги, коли побачила її заплакане обличчя, великі очі, які через сльози здавалися ще більшими та навіть красивішими.

«І охота ж їй засмучуватися через цього кар’єриста», - з досадою подумала Тереза. І хоча здоровий глузд підказував молодій знахарці, що вона, можливо, не зовсім права у власних судженнях, гіркота та жалощі до подруги заслонили на деякий час усі інші відчуття.

Проте, вона тут була не для того, щоб обнімати та жаліти Беатріс, а для того, щоб повернути подругу до життя, змусили виконати обов’язки, що від неї зараз вимагалися.

- Беатріс, там у головній залі, зібралися гості. Ти повинна вийти до них.

- Не вийду, - з гіркотою сказала дівчина, - не хочу.

- Потрібно, - вже більш суворо сказала Тереза, - ці люди приїхали до вас, декотрі навіть здалеку. Крім того, тобі потрібно відволіктися. Тому йди, танцюй… чи  чим ви там на балах займаєтеся.

- Ти правильно сказала, що вони приїхали до нас. Але я сама…знову сама, - Беатріс схлипнула, чим викликала роздратування у Терези.

- Ну досить хникати, дорогенька. Це нічого не змінить. Твій герой рятує когось іншого, а не тебе. Зрозуміла? Тепер йди та прийми гостей.

Беатріс пригнічено мовчала. Їй було соромно за свою слабкість, за свою образу на всіх і вся, але наче якась сила прибила її до крісла. Руки у шовкових рукавичках судорожно стискували подушку, наче це була рятівна соломинка для потопельника.

Тереза знала, що подруга, хоча ніжна та добра, іноді може бути впертою, тому потрібно було зіграти на її слабкостях.

- Добре, - спокійно сказала Тереза, - коли не бажаєш йти, піду я. І знаєш, що я скажу? Що власник маєтку Артур Рональд забув про бал, просто не бажає нікого бачити  з гостей.

Графиня стрепенулася, з тривогою подивилася на подругу:

- Але ж це неправда! У Артура були причини затриматися.

- Хто про це знає? - хмикнула Тереза, - я скажу те, що вважатиму за потрібне. Якщо, звісно, ти не підеш туди, і не скажеш сама, що побажаєш.

Беатріс закусила вуста, відчуваючи, що Тереза, як зазвичай і буває, узяла над нею гору. І, також знаючи, що та дійсно зробить те, що погрожувала зробити, повністю наплював на наслідки, користуючись безкарністю.

- Я піду, - коротко сказала графиня, піднімаючись та поспіхом витираючи очі хустинкою. Вона підійшла до дзеркала, покликала служницю. Потрібно було привести у порядок обличчя. Рум’яна та пудра не розраховували, що по обличчю хазяйки у цей чарівний вечір будуть текти сльози.