Розділ 15

Коли молодий чоловік взяв її за руку, Беатріс, різко висмикнула пальці з його хватки. Тіциус відреагував спокійно:

- Дозволь мені провести тебе. Ти не знаєш цих вулиць зовсім, я знаю трохи краще. Таким чином не втратиш мене з виду, і не відстанеш.

Дівчина, не дуже повірила у вагомість доводів, все ж таки, дозволила взяти себе за руку. Непомітні та легкі наче тіні, вони висковзнули з покинутої будівлі на вулицю. Коли опинилися під легким снігом, що повільно та велично падав на землю, Тіциус відчув, що рука Беатріс тремтить, так само як і її власниця. Він обернувся та подивився на свою знатну супутницю.

- Холодно? Твій одяг зовсім легкий.

- Трохи, - тихо зізналася дівчина, не бажаючи доставляти непотрібні клопоти тому, хто взявся їй допомогти.

Лише мить знадобилася Тіциусу для того, щоб перейти від слів до справи. Швидким та легким рухом, він зняв з себе важкий та теплий плащ і накинув на плечі супутниці. Тонка та тендітна постать наче потонула під міцною та грубою тканиною. Верхній одяг надійно прикривав її від снігу, що починав падати все більше та швидше.

Беатріс повільно підняла голову, подивилася та того, хто здійснив такий благородний вчинок. Її великі, сині очі, здавалися особливо гарними у темряві зимової доби.

- Навіщо? - тихо спитала вона. Її щоки залив рум’янець, довгі вії, здається, затремтіли, - тобі холодно буде.

- Я не змерзну, - поблажливо усміхнувся хлопець, знову беручи графиню за руку, - коли вийдемо за місто, підкажеш мені, як іти до твого маєтку. Ти повинна пам’ятати хоча б це.

Дівчина знову пильно подивилася на хлопця, її вуста мимохіть відкрилися у вдячній усмішці.

- Дякую тобі, Тіциус, - тихо, але дуже чітко промовила вона, кутаючись у теплу тканину, котра неприємно колола шкіру. Але ж зате було тепло та затишно.

Серце молодого чоловіка забилося, він теж посміхнувся у відповідь, тому що Беатріс вперше назвала його по-імені. Сам не здатен був пояснити, чому це так важливо.

Увесь останній шлях, вони більше не сказали ні слова, просто йшли під падаючим снігом, який, на щастя, згодом припинився. Тіциус йшов попереду, впевнено ведучи за собою тендітну дівчину. Беатріс зраділа, коли перед нею показався маєток. З тривогою подумала про те, чи вдома Артур, адже, можливо, він місця собі не знаходить, розшукуючи її.

Тіциус думав про інше. Він бажав більше всього, щоб ця дорога ніколи не закінчувалася. Розумів, що у нього не буде більше шансу ось так побути із Беатріс. Занадто велика соціальна прірва їх розділяла. І зараз, коли він стискав тонку долоню графині, у своїй сильній руці, він був радий, хоча б на пару годин цю прірву здолати.

- Далі я піду сама, - раптом сказала Беатріс, зупиняючись, - ти пробач, але я не хочу, щоб мене бачили із стороннім чоловіком.

Тіциус обернувся до дівчини, хотів щось заперечити, але та, одним тільки поглядом, зупинила його. Молодий чоловік зрозумів, що має підкоритися.

- Ти дійдеш сама? - запитав він.

- Так, - кивнула вона, розуміючи, що вчиняє дещо не ввічливо, але не відступаючи від задуманого. Зробила рух, збираючись скинути з себе плащ та повернути хлопцю. Але той спробував її зупинити.

- Не потрібно. Тобі ще йти деякий час.

Але Беатріс, все ж таки, зняла з себе чужий одяг та передала другові.

- Тобі вертатися довше. Крім того, я не хочу, щоб цей плащ побачили, задавали питання, розумієш…

- Я бачу, ти дуже сильно боїшся за свою репутацію, - не втримавшись, з'єхидничав Тіциус.

- Ні. Я боюся образити Артура, - трохи зрізка відповіла Беатріс, - я не збиралася відправлятися у бордель, і вже точно не прагнула гуляти разом із майже незнайомцем. Але якщо так сталося, я не бажаю, щоб чоловік про це дізнався.

-  Добре, нехай так, - відповів Тіциус, надягаючи плащ, і не зводячи погляду з Беатріс, що стояла у темряві навпроти нього.

Дівчина дивилася у відповідь, на обличчі були написані дивні сумніви, наче вона хотіла щось сказати і зробити, але не наважувалася. Тіциус не квапив, вирішивши, що ініціатива має бути не на його боці.

- Послухай, - несміливо промовила Беатріс, - я тобі вдячна за те, що ти допоміг. Розумію, що без тебе, справи б у мене йшли набагато гірше. Я хочу тобі віддячити, але не знаю…

- Тоді подякуй,  - раптом перебив її Тіциус, роблячи крок назустріч графині, простягаючи руки уперед.

Дівчина відступила, у її великих очах спалахнули напруження та страх. Юнак, помітивши це, зупинився, бажаючи показати, що не має наміру занадто наполягати.

- Ти сама заговорила про вдячність. Я прошу у тебе один поцілунок. Тільки один. Ти відмовиш мені?

- Так, - твердо відповіла Беатріс. Її погляд став більш суворим та рішучим, - у мене є Артур…

- Не обов’язково йому про це знати, - почав хлопець, але Беатріс його перебила.

- Йому, може і не обов’язково, але це буду знати я. Ніколи собі не пробачу подібного. Тіциус, я добре думаю про тебе зараз, не змушуй мене змінювати думку.

Молодий чоловік зітхнув, намагаючись це зробити непомітно. Голос Беатріс звучав владно, вона сама не усвідомлювала, що здатна наказувати іншим.