Розділ 10

У Тіциуса був поганий настрій. Все через проблеми, яких вистачало. Йому потрібно якось працювати та допомагати братам… котрі зовсім відбилися від рук. І якщо дії Габріеля ще можна було винести, списавши на молодість та недосвідченість, то Доріан злив Тіциуса все більше та більше.

Минулого разу, Доріан з’явився до них у номер, в обнімку з якоюсь п’яною шльондрою, яку і підчепив невідомо де. Після того, як вони проспались, красуня вільної поведінки, тихо кудись пропала, обчистивши кишені невдалого коханця. Самому Доріану та Габріелю це видалося смішним (молодший брат також не забув розважитися з нею). Але не для Тіциуса, якому потрібно було на світанку йти на ринок, щоб переносити ящики з овочами. Ледве стримався, щоб не послати родичів та не піти… хоч кудись, тільки б подалі від усього цього.

Останнього часу, Тіциус почав ловити себе на думці, що втомився від такого життя. Бажана воля, подалі від батьків, виявилася не така легка та чудова, як здавалося спочатку. Юнак вже почав думати над тим, щоб повернутися додому. Він майже бажав цього, до того моменту, доки не зустрів чудову дівчину, тоді у лісі…

Юнак розумів, що така дівчина не для нього. Але вона була такою вродливою, що просто захоплювало дух. Як можна не мріяти про неї? Ні одна дівчина, ким би вона не була, не здатна зрівнятися з цією красунею. І десь у глибині душі, він вірив, що одного разу, побачить її знову.

Іноді хлопець думав над тим, щоб знову піти туди, де її вперше зустрів, проте постійно був зайнятий грубою роботою. До того ж, його вимотувало постійне хвилювання за братів…

У цей день роботи випало небагато. Переставивши корзини з овочами, наколовши дров, заробивши грошей, Тіциус зрозумів, що сьогодні замовлень більше не буде. Подумавши, хлопець дійшов висновку, що у погожий день не бажає повертатися у брудний номер, краще сходить прогуляється.

Ринок знаходився майже у кінці міста, юнак швидко вийшов за його межі. Мимохіть зрозумів, що направляється до того ж місця, що і минулого разу. На душі було тяжко, відчув невідому, до цього моменту, самотність…

Перед молодим чоловіком вилася довга дорога, що вела до лісу. Він автоматично направився по ній. Вже збиралися сутінки, у цю пору року темніє рано.

Хлопець, задумавшись, навіть трохи стривожився, коли побачив, що назустріч йому швидко рухається  чиясь тонка постать, закутана у плащ.

Поки молодий чоловік роздумував над тим, хто це міг бути, перехожий зупинився на узбіччі дороги. Тіциус чомусь сховався за самотнім деревом, вдивляючись у того, хто порушив його спокій.

Тепер роздивився, що той стоїть спиною до нього, дивлячись у сторону міста, причому дуже наполегливо. Щось знайоме відчув Тіциус у цій тендітній постаті, яку приховував плащ. Хлопець упізнав плащ, як і його власника, точніше, власницю…

Беатріс цілий вечір прочекала Артура, відмовилася від вечері та відпочинку. Здавалося, якщо вона не стане виконувати повсякденні ритуали без свого чоловіка, то він повернеться швидше… Але через довгий час, дівчина втомилася чекати у чотирьох стінах своєї золотої клітки. Почала хвилюватися, чому Артура так довго немає…

Нікому нічого не сказавши, графиня вдягла простий, теплий плащ, вийшла з маєтку та направилася по дорозі, що вела до міста. Саме цією дорогою, частіше за все повертався її чоловік.

Вже стемніло, засяяли зорі, у повітрі навіть відчувався легкий холод. Беатріс нічого цього не помічала. Зупинившись, на узбіччі дороги, почала придивлятися, прислухатися. Чи не з’явиться силует вершника, впевнено сидячого у сідлі. Дівчина вірила, що сьогодні Артур точно повернеться додому, потрібно лише терпляче зачекати.

Поглинена цим заняттям, Беатріс не одразу почула позаду себе кроки. Миттєво зрозуміла, що це не Артур, його вона упізнала одразу. У душі заворушився липкий страх, змусивши дівчину обернутися. Місяць вже зійшов, освітивши обидві постаті.

Перед дівчиною стояла рівна, висока чоловіча фігура. Погляд великих очей невідомого наче пронизав її наскрізь. Беатріс мимохіть відступила, відчуваючи, як страх посилюється. Вона не любила незнайомців, і думка про те, що зараз знаходиться одна у компанії невідомо звідки взявшегося молодого чоловіка, не додав радості.

Не зовсім розуміючи, що робить, графиня зробила два кроки назад, напружено вдивляючись в того, хто порушив її спокій. Коли невідомий заговорив до неї, Беатріс туманно відчула, що вже десь чула цей голос…

- Чекай, не йди, - тон звучав м’яко. Побачивши, що хлопець направляється до неї, знову відступила. Незнайомець трохи прискорив кроки, поспішаючи підійти до тієї, що намагалася утекти.

- Зачекай, - знову повторив він. - Адже я… - запнувся, видимо, не знаючи, що сказати, щоб Беатріс повірила.

- Я не збираюся йти,  - твердо промовила вона, - здається, я тебе упізнала… тільки імені не пам’ятаю.

Тіциус натягнуто посміхнувся, намагаючись не показувати, що дане зізнання його зачепило.

- Мене звуть Тіциус, - він простягнув дівчині руку, але вона лише подивилася на простягнуту долоню, і відвернулася, знову дивлячись кудись у далечінь. Відчула, що страх пропав, і це її здивувало. Вона не знала хлопця, але відчувала себе поряд з ним у безпеці.

Цей жест образив Тіциуса. Невідомо чому, відчув приступ злості. Чому краля його ігнорує? Тільки тому що з благородних, а він ні? Спалахнувши, Тіциус не став особливо підбирати слова: