Розділ 9

Коли Тереза відкрила двері, одразу стало помітно, що вона не в настрої. Під очима свинцем лежали темні круги. Дівчина не спала цієї ночі, і десяток спалених свічок, підтверджували здогадку.

Зазвичай, коли Беатріс заставала Терезу у такому стані, намагалася якнайшвидше піти, але тільки не сьогодні. Зараз було все одно, вона лише прагнула допомогти Артуру, зробити все, щоб врятувати його.

Тереза одразу зрозуміла, що сталося недобре. На прекрасному обличчі Беатріс було написане таке горе, що подруга здогадалася про кого піде мова.

- Щось з Артуром? - запитала цілителька.

Беатріс кивнула, зі сльозами дивлячись на подругу.

- Так. Лікарі не знають, що робити. Вони навіть не знають, що з ним діється.

На вустах Терези з’явилася презирлива посмішка. Знахарка явно не вважала лікарів гарними знавцями своєї справи.

- Здогадуюсь. Твій чоловік буває невідомо де, і невідомо з ким. Немає нічого дивного, що він підхопив хворобу, виявити яку складно…

Беатріс її перебила:

- Тереза, ти можеш допомогти? Я ж знаю що ти… розбираєшся у медицині.

На блідому обличчі Терези з’явився вираз зніяковіння, яке їй було не звичне.

- Беатріс, не можу обіцяти… я не всесильна. Крім того, не певна, що у мене узагалі вийде. Адже я не лікар, та й узагалі...

- Прошу тебе!

- Чому ти вирішила, що я здатна щось зробити у цій ситуації? - голос Терези звучав не впевнено.

- Тереза! - знову перебила її Беатріс, - я ніколи тебе ні про що не просила. Не дивлячись на те, що я твоя пані, ти завжди була моєю подругою, близькою людиною. Невже зараз ти нічого не спробуєш зробити? Мені не жити без нього!!!

Тереза ще деякий час мовчала, потім запитала:

- Що кажуть лікарі?

- Нічого не кажуть. Навіть не дозволяють увійти до нього. Тереза, якщо він помре а я навіть не встигну попрощатися? Я ж на священному вівтарі заприсягнулася, що завжди буду поряд із ним.

Обличчя Беатріс палало, очі то наповнювалися сльозами, то ставали сухими і горіли безумством. Навіть неупереджена Тереза відчула, що у її душі прокидається жалість та страх за розум подруги.

- Я думаю не буде шкоди, якщо ми піднімемося до нього, - сказала Тереза, - там я зрозумію, зможу допомоги чи ні.

Беатріс не дослухавши обережних слів подруги, вхопила її за руку, та помчала туди, де знаходився Артур. Коли дівчата підійшли до дверей, вона відкрилася і в проході показалися усі три лікарі. На їх обличчях відобразилася така безвихідь, що молода графиня миттєво зрозуміла все.

- Що з ним? Я можу пройти туди?

- Можете, - спокійно відповів самий високий з них, що саме і виставив Беатріс з кімнати, - ви можете… зайти попрощатися… Ми зробили все що могли, але…

- Йдіть до біса!!! - раптом грубо крикнула графиня. Швидше блискавки, метнулася до кімнати. Тереза зайшла за нею, помітивши, що лікарі поспішили піти. Вони відчували власну провину за те, що не здатні нічим допомогти.

Беатріс підбігла до ліжка, на якому лежав Артур. Чиє бліде обличчя вже відмітив дотик смерті. Було помітно, що години молодого графа полічені.

Тереза з тривогою подивилася на свою благородну подругу, хвилюючись, що та впаде в істерику або спробує щось із собою зробити. Але Беатріс поводила себе на подив спокійно. Опустилася перед ліжком навколішки, притиснулася щокою до руки Артура, що безвольно лежала на поверхні ковдри, почала щось тихо говорити… Здавалося,  що дівчина збожеволіла…

Тереза наважилася. Підійшла до Беатріс, поклала руку на плече графині:

- Піднімайся, не час лити сльози. Якщо хочеш йому допомогти, принеси гарячої води, потрібно один відвар приготувати…

Вона не договорила, Беатріс скочила на ноги, у блакитних очах загорілася надія:

- Отже, ти знаєш, як йому зарадити?

- Не певна. Але оскільки вже втрачати немає чого…

Через десять хвилин, обережно притримуючи голову Артура, Беатріс напувала його відваром, що приготувала Тереза. Потім, уклавши його назад на подушки, впевнившись, що чоловік погрузився у легкий сон, повернулася до Терези:

- Дякую тобі…

- Не дякуй, - перервала її та, - я не певна, що ліки допоможуть. Я ще їх не використовувала.

Вона замовкла, Беатріс запитала:

- Що тепер робити?

- Молитися, дорогенька. І якщо молитви подіють, тоді дамо йому ще відвару…

Місяць потому

У приміщенні царювала тиша, яка порушувалася лише потріскуванням єдиної свічки у срібному підсвічнику. Можна було подумати, що тут нікого немає, одначе, на широкому ліжку було помітно дві постаті.

Одна, вище зростом, з ніжністю та турботою притискала до себе другу постать. Тендітну, гнучку наче стеблинка лілеї. То були Артур та Беатріс.

Вперше за місяць, вони нарешті лишилися удвох, без побоювання, що хвороба графа повернеться. Беатріс, тихо сиділа, поклавши голову на плече чоловіка. Була рада опинитися поряд з коханим Артуром, якого вдалося вирвати із пазурів смерті. Цьому вона мала завдячувати Терезі.