Розділ 3

Останні промені сонця сковзнули по постатям двох людей, що сиділи поряд на підстилці, яку розстелили на вершині невисокого пагорба. Притиснувшись один до одного, молодий чоловік та юна дівчина, спостерігали за повільно щезаючим багряним світилом. Осінні, сутінки повільно окутували все навкруги створюючи атмосферу таємничості та романтичної моторошності. Від якої хотілося рятуватися в обіймах коханої людини.

- Тобі подобається захід сонця, Беатріс? - почулося питання у вечірній тиші.

- Дуже красиво. Кожного разу наче вперше… - дівчина замовкла, і тихо посміхнулася.

Захід сонця, та й будь-який час доби, для неї були найкращими, тільки б поряд знаходився Артур. З ним хоч на приміському звалищі, не має значення.

- І часто ти милуєшся заходом сонця?

- Іноді. Але без тебе зовсім не те…

- Ти ж знаєш… - у низькому, але м’якому голосі прозвучали нотки провини.

- Артуре, вибач, - поспішаючи сказала Беатріс, - я не це мала на увазі, я все розумію. Ти поряд, лише коли дійсно можеш.  

- Якби це від мене залежало…

- Я знаю, знаю. Не потрібно нічого казати, - Беатріс поклала свою маленьку, тонку долоню на широкі груди воєначальника.

Артур перехопив її своєю сильною рукою та з ніжністю підніс до вуст. Дівчина відчула як солодко занило у неї в грудях. Дотик коханого, навіть звичайний погляд Артура, змушував серце колотитися. Іноді, молодій дружині, здавалося, що у них одна душа на двох. Не дарма говорять про споріднені душі…

Чоловік на будь-які слова Беатріс (навіть на вередливі репліки, що ставалося рідко) тепло усміхався, гладив її по розкішному волоссю, намагався поцілувати з особливою ніжністю. Між ними царювало кохання, справжнє та щире.

У такі виключні для них моменти, Беатріс любила просто дивитися на свого героя, якого, по суті, очікувала усе життя. Артур владною рукою, обнімаючи немислимо тонку талію дружини, дивився кудись, і вечірнє небо відображувалося у його синіх очах.

Його мужнє обличчя, з правильними рисами, здавалося особливо красивим, коли з нього зникав вираз тривоги. Нікуди не потрібно було поспішати, а головне, він знаходився поряд зі своєю вірною подругою. Та ніколи не дорікала йому, він завжди для неї був правий.

У його чорному густому волоссі грав тихий вітер, Беатріс щось йому нашіптувала, і він відчував себе щасливим знаходячись поряд з нею. Подалі від світського життя, постійних обов’язків та безмежної відповідальності.

- То що ти думаєш?- пролунало питання дівчини.

Артур стрепенувся, розуміючи, що, видимо, дружина, щось говорила, але задумавшись, він не почув.

- Що, Беатріс? Що ти маєш на увазі?

Дружина подивилася на нього з легкою образою, котра одразу розтанула.

- Я хочу подарувати Терезі сукню свою зелену подарувати. Ту, що зі смарагдами. Як вважаєш, вона буде рада?

Артур злегка розгубився, не знаючи, що відповісти:

- Терезі? Ну… будь-яка дівчина була б рада такому дарунку, але Тереза...

Він замовк, не бажаючи образити дружину, але та лише усміхнулася:

- Я розумію тебе. Тереза-не будь-яка дівчина. Ти це хотів сказати?

- Так. Саме це.

Вони замовки, і тут тільки помітили, що сонце зайшло зовсім і стало темно.

- Ми з тобою захід сонця пропустили, - тихо промовив Артур.

- Буде наступний, - Беатріс присунулася до Артура, притиснулася до нього ще сильніше, - коханий, я тобі подобаюсь?

Молодий власник маєтку Рональдів подивився на дівчину із усією ніжністю, на яку був здатен:

- Хіба ти можеш не подобатися? Знала б ти, що відбувається у моєму серці у такі миті…

- Розкажи, що там відбувається, - прошепотіла дівчина, наближаючи своє обличчя до обличчя чоловіка.

- Я кохаю тебе, моя Беатріс, - відповів Артур, заворожено дивлячись у сині, наче нічне небо, та яскраві, наче зорі, очі дівчини.

- Я теж тебе кохаю. Все життя любитиму та слугуватиму тобі. У вогонь за тебе кинуся, - гаряче прошепотіла та.

Її обличчя запалало, коралові вуста трохи відкрилися, тонкі  пальці торкнулися прекрасного, мужнього обличчя Артура.

Серце Артура скажено заколотилося, він також подався назустріч молодій жінці. Їх вуста злилися спочатку у легкому, несміливому поцілунку, котрий тут же став більш жарким та пристрасним. Сильні пальці Артура і тонкі Беатріс сплелися, серця билися в унісон. Вони прагнули бути разом кожного дня, кожну мить,  розчиняючись один в одному, як в одному цілому.

Артур Рональд не поспішаючи обходив міський ринок Лондона, перевдягнувшись у громадянську одежу простого покрою. Останнім часом, стали частішими крадіжки товарів та грошей у торговців.  Та й просто перехожих роззяв, котрі, хлопаючи очима, дивилися на товари, зовсім не слідкуючи за своїми гаманцями та дорогоцінностями.

Ситуація, була не особливо критична, але Артур справедливо вважав, що будь-яку проблему необхідно вирішувати ще на начальній стадії. Тоді вона не виросте до катастрофічних розмірів. Незважаючи на те, що у нього і так було достатньо справ, простих людей він ніколи не обділяв своєю увагою та турботою.