Пролог

У цьому році осінь з’явилася раптово та в усій красі, в один момент розфарбувавши листя у яскраве золото та рум’яний багрянець. Дні чуттєво стали коротшими, ночі довші та холодніші, але сонце ще продовжувало зігрівати. Дощів поки не було, листя іноді, зірвавшись, велично падало униз, з легким шелестом вкладаючись на землю золотим килимом різних відтінків.

Дивлячись на всю цю чарівну пишність, одразу приходили думки, щодо осінньої пори. На душі з’являвся легкий сум, тому що зовсім скоро природа почне готуватися до сну. Далі прийде зима, що вдягне землю у білосніжний одяг.

Проте до всього цього ще було далеко. Зараз царював лише кінець вересня. Сонце сяяло ще досить яскраво, зігрівало достатньо, щоб у сад або у місто можна було вийти у простому одязі. Вийти та насолодитися засинаючим, але чарівним пейзажем.

Шурхіт від листя, роздавався від будь-якого руху. Пробігла білка, пострибала пташка, здається, навіть крило метелика здатне змусити листя закружляти, виконуючи танець осені, перед зимньою сплячкою.

У цю пору року, сад, що знаходився поряд із маєтком воєначальника Артура, виглядав неймовірно гарно. Благородні клени та дуби височіли гігантами, з деяким презирством дивлячись на низькі, у зрівнянні з ними, кущі. На землі, пишним, але вже злегка зів’ялим цвітом цвіли осінні квіти: айстри, хризантеми, анемони, навіть троянди, ще радували погляд своєю яскравістю. Проте не вони були головною прикрасою саду, як і маєтку.

Перед Беатріс меркнула навіть сама прекрасна квітка.  Будь яка, навіть неперевершено сяюча дорогоцінність здавалася дешевою підробкою, коли її брала у руки ця дівчина.

Зараз Беатріс - власниця маєтку та дружина Артура Рональда, вийшла у сад, щоб побути на самоті. Та дочекатися свого чоловіка, котрого не бачила вже п’ятий день поспіль.

М’яко ступаючи по листю легкою ходою, дівчина час від часу, торкалася витонченою рукою стовбурів дерев, чи нахилялася до осінніх квітів. Її чарівні, коралові вуста усміхалися, сині очі, наче нічне небо, сяяли яскравіше зірок. Вона лише торкалася квітів, не зриваючи їх, тому що не любила спричиняти шкоду живому.

У саду відчувала себе вільною від етикету, обов’язків лишатися неперевершеною та стриманою. Якби хтось придивився до неї зараз, то одразу б зрозумів, що у простій, білій сукні, лише злегла розшитою перлинами, виглядала набагато прекрасніше, ніж у розкішних придворних вбраннях, уся у золоті та дорогоцінностях, з чудовою високою зачіскою. Тепер її русяве волосся, розкішним водоспадом струменіло позаду неї, спускаючись майже до колін. Густі пасма здавалися невагомими, тріпотіли при найменшому подиху вітру.

Беатріс була заміжня вже два роки. У зовсім юному віці, русоволоса дівчина - донька благородних батьків, була видана заміж за воєначальника Артура, династії Рональдів. Наречений виявився старший за наречену на дванадцять років. Рональди були дуже багаті, знатні, і, головне, Артур входив у вузьке коло наближених королівської влади.

З боку нареченого було все: влада, багатство, благородне походження, вплив у суспільстві. З боку батьків нареченої лише знатне походження. Придане доньки було скромним, але вони пропонували безцінний скарб у вигляді Беатріс. Її краса здатна зачарувати з першого погляду, що і виявилося необхідним. Потрібна була істинна дорогоцінність, яка б могла сяяти, притягуючи погляди сторонніх на балах та прийомах.

Артур Рональд, представляв зрілого, впевненого у собі військового, який навіть не думав про те, щоб завести сім’ю. Державні справи постійно вимагали його участі, блискучий розум та здібності воєначальника виявилися поміченими досить швидко. Тому бравому воїнові було ніколи сумувати, що його не зустрічають вдома. Іноді, все ж таки, він про це думав. Коли сидів на самоті у каміна, читав книги, мріяв про майбутнє, що коли-небудь, поряд буде та, котру він назве супутницею життя.

Подібні мрії не затримувалися надовго. Не дивлячись на благородство душі, характер у молодого чоловіка був досить честолюбний. Він бажав створити та підтримувати блискучу військову кар’єру, бути на виду, захоплювати інших.

Займатися пошуком дружини виявилося ніколи. Дружину йому обрали батьки… він без заперечень прийняв їх вибір, розуміючи, що навряд чи впорається з цим самостійно, але відчуваючи, що роки, все ж таки, йдуть. Двадцятидев’ятирічний Артур прийняв у своєму домі сімнадцятирічну Беатріс…

Весілля юна Беатріс запам’ятала дуже смутно. Тільки те, що трималася за руку свого нареченого, відчуваючи, наскільки та тверда, сильна та надійна. Все інше виявилося як у тумані: неперевершена сукня, блиск діамантового кольє на тонкій, білій шиї, м’якість килима, по якому вона ступала білими черевичками.

Усі дивилися на неї… крім чоловіка, котрий, як і вона, дивився кудись у сторону. Здавалося, що це не молоде, красиве подружжя заключають священний союз, а просто зійшлися двоє знайомих, що добре один до одного відносяться, але при цьому байдужі у плані кохання та пристрасті.

Шлюбної ночі вона боялася, але як радила їй мама, дівчина довірилася власному тілу. Для того, щоб стати жінкою, і бути вірною подругою чоловіку, підтримкою та опорою своєму героєві.

Боялася вона дарма. Артур виявився неймовірно ніжним та обережним. Він наче боявся спричинити біль тій, що нагадувала мініатюрну, живу ляльку. Діяв з обережністю та стриманістю, які заважали пристрасті, одначе, перший раз у Беатріс дійсно став для неї особливим. Тоді ж вона, нарешті, насмілилася відкрито подивитися чоловікові в обличчя, звернути увагу на те, який він.