Розділ 14 Нічна гостя

Над містом знову спустилася глуха, сира ніч. Девід сидів за низьким столом у своєму номері мотелю. Навколо лежали розкидані роздруківки, карти доріг округу та порожні бляшанки з-під енергетиків. Він щойно закінчив довгу телефонну розмову з Ітаном. Напарник, як завжди, підтримував його, давав професійні поради щодо перевірки алібі транзитних водіїв і жодним словом не прохопився про те, що лише кілька годин тому сидів на кухні Елен, заспокоюючи її після чергового нападу паніки. Девід був щиро вдячний другу за цю відданість.

​​Девід потер запалені від напруги очі. Усі його спроби знайти бодай якогось реального підозрюваного заходили в глухий кут. Факти, які він так відчайдушно намагався сфальсифікувати чи приховати, все одно кричали про одне: Елен.

​Раптом тишу номера розірвав різкий, наполегливий стукіт у двері.

​​Девід здригнувся. Він миттєво підвівся, його рука автоматично лягла на кобуру з пістолетом, яка лежала на ліжку. Навряд чи це був шериф — той викликав би по рації. Девід підійшов до дверей і обережно зазирнув у маленьке вічко.

​На порозі, під тьмяним світлом жовтого ліхтаря мотелю, стояла жінка. На ній був глибокий капюшон, з-під якого вибивалися пасма волосся, а плечі помітно тремтіли від холоду чи то від сильного хвилювання. У руках вона міцно стискала важку шкіряну папку.

​​Девід насупився, клацнув замком і прочинив двері, залишаючись у прорізі.

​​— Чим можу допомогти? — сухо запитав він, оцінюючи гостю поглядом копа.

​Жінка повільно підняла голову. Її обличчя було блідим, а в очах читався той особливий, зацькований страх, який Девід за роки служби звик бачити в людей, чиє життя щоночі перетворюється на жах. Вона озирнулася на порожню парковку мотелю, ніби перевіряючи, чи немає за нею стеження, і знову подивилася на Девіда.

​​— Ви детектив Девід, правильно? Напарник... — вона запнулася, ковтаючи клубок у горлі, і не назвала імені. — Я знаю, що ви шукаєте вбивцю тієї вчительки, Клари та Лілі. І я знаю, що ви зайшли в глухий кут.

​​— Хто ви? — Девід напружився, його голос став жорсткішим.

​​— Це не має значення. Важливо те, що в мене тут, — вона підняла папку, її пальці судорожно вчепилися в шкіру. — Ви шукаєте не ту людину, детективу. Ваша дружина ні в чому не винна. Увесь цей час ви ходите по колу, яке вам ретельно окреслили. У цій папці — копії документів, роздруківки маршрутів та дещо з особистих речей, про які ніхто не мав дізнатися. Людина, яка це зробила... вона прорахувала все. Але вона зробила одну помилку. Вона забула, що за нею теж спостерігають.

​​Вона протягнула папку Девіду. Він автоматично взяв її, відчуваючи несподівану вагу цих паперів.

​​— Тут залізобетонні докази, — тихо, майже пошепки додала дівчина, відступаючи на крок назад, у темряву ґанку. — Справжні докази проти того, хто насправді влаштував це полювання. Подивіться їх самі. Але благаю, будьте обережні.

​Вона розвернулася і швидким кроком попрямувала до старого автомобіля, що стояв у тіні великого дерева на краю парковки. За секунду двигун завівся, і машина зникла в тумані, залишивши Девіда стояти на порозі з папкою в руках.

​​Серце в його грудях скажено калатало. Він зачинив двері, засунув клямку й підійшов до столу. Світло настільної лампи вихопило обкладинку папки. Руки Девіда злегка тремтіли, коли він відкрив її і витягнув перші аркуші. З перших же рядків, списків дат та географічних міток його мозок аналітика почав гарячково зводити докупи нову, страшну й неймовірно чітку картину. Це була не Елен.

- О Боже....- і тут він все зрозумів.