Розділ 13 Мотель "Полярна зірка"

Мотель «Полярна зірка» на виїзді з міста зустрів Девіда запахом дешевого мийного засобу та старих шпалер. Наступні кілька днів перетворилися для нього на суцільне пекло наяву. Копвсередині нього вимагав діяти за протоколом, але чоловік, який усе ще палко кохав Елен, уперто шукав зачіпки, щоб її вибілити. Девід годинами просиджував за ноутбуком у напівтемряві номера, вивчаючи списки нещодавно звільнених злочинців, заїжджих будівельників та транзитних водіїв — він гарячково намагався знайти будь-кого іншого, на кого можна було б покласти провину.

​​Його головним завданням стало виграти час і знищити все, що могло остаточно занапастити його дружину. Скориставшись тим, що офіційні експертизи затримувалися, Девід таємно приїхав до кімнати Лілі Росс під приводом «повторного огляду периметра». Поки патрульний чекав на вулиці, Девід, ховаючи очі від сорому перед самим собою, за допомогою липкої стрічки ретельно зібрав залишки кашемірових волокон із ліжка, які криміналісти могли пропустити. Його руки тряслися. Він, зразковий детектив, щойно власноруч знищив речові докази.

Тим часом у котеджі на узбережжі панувала інша атмосфера. Елен почувалася повністю покинутою. Вчинок Девіда — його віра в те, що вона здатна на жорстоке вбивство, і його пропозиція «допомогти втекти» — розбили її серце. Вона відчувала себе звіром, на якого оголосили полювання, і єдиною людиною, яка не дивилася на неї з підозрою, залишався Ітан.

​​Ітан з'являвся майже щодня. Він привозив продукти, допомагав лагодити дрібниці по дому, які Девід залишив незавершеними, і просто сидів із нею на терасі, мовчки слухаючи прибій. Він став для неї єдиним містком до нормального світу.

​​— Девід зовсім збожеволів на цій справі, — тихо говорив Ітан, передаючи Елен гарячу чашку звичайного чорного чаю (до лавандового вона тепер боялася навіть торкатися). — Він риє землю у відділку, шукає якісь божевільні зв'язки. Я намагаюся його стримувати, Елен, клянуся. Але він зараз бачить лише сухі факти. Тобі не можна з ним спілкуватися, це тільки погіршить його параною.

​​— Дякую тобі, Ітане, — Елен сиділа поруч із ним на дивані, втомлено притулившись плечем до його руки. Вона більше не відчувала ніяковості від його присутності. Навпаки, поруч із Ітаном їй нарешті ставало спокійно. — Я не знаю, що б я робила сама. Девід... він просто викреслив мене. Він допомагає мені тільки тому, що вважає мене хворою вбивцею, яку треба сховати від закону. Це так принизливо.

​​— Я знаю, сонечко, знаю, — Ітанобережно накрив її долоню своєю. Його голос був сповнений глибокого, майже ніжного співчуття. — Але я поруч. Я не дозволю йому чи комусь іншому зруйнувати твоє життя. Вір мені, ми з цим упораємося. Разом.

​​Елен дивилася в його впевнені, добрі очі й відчувала, як її колишня безмежна довіра до чоловіка повністю перетікає до Ітана.