Розділ 12 Урвище підозр

Ітан знайшов Девіда на старому оглядовому майданчику біля скелястого урвища на околиці міста — місці, яке вони облюбували за цей місяць, відколи разом перевелися сюди на службу. Девід сидів на капоті свого автомобіля, затиснувши між пальцями цигарку, що давно згасла. Навколо клубився густий океанський туман, який майже повністю ховав з виду бурхливу воду внизу, залишаючи лише відчуття небезпечної прірви під ногами.

​​Позашляховик Ітана тихо під’їхав і зупинився поруч. Ітан вийшов, похмуро оглянув напарника, підійшов ближче й сперся на капот поруч із ним. Вони пройшли разом через роки в поліцейській академії, тому Ітан знав кожен стан Девіда, і його присутність зараз була єдиним, що хоч якось тримало Девіда на плаву в цьому новому, чужому для них місті. Кілька хвилин вони мовчали, слухаючи лише глухий удар хвиль об скелі.

​​— Я був у тебе вдома, — тихо промовив Ітан, не повертаючи голови й дивлячись у білу стіну туману. — Еленрозбита, Дев. Вона ридає так, що на неї страшно дивитися. Навіщо ти так із нею? Вона ж твоя дружина.

— Ти бачив докази, Ітане, — голос Девіда був сухим і порожнім, наче випалена пустеля. Він навіть не повернувся до друга. — Я не вигадав це. Камера біля кав'ярні, каталог на тумбочці Лілі... усе сходиться аж занадто ідеально.

​​​— Я знаю, друже. Я все знаю, — Ітанважко зітхнув і потер обличчя долонями. Його голос звучав щиро, з тим самим давнім студентським теплом і товариським болем. — Я приїхав туди саме для того, щоб довести тобі, що ти помиляєшся. Хотів знайти хоч щось, що виправдає її, зачепитися за якусь дрібницю. На кухні побачив цей лавандовий чай, який експерти знайшли в чашці на столі Лілі — вона пила його перед сном.

Ну, слухай, такий чай міг купити будь-хто в інтернеті, це взагалі не доказ. Вона була налякана, плакала. Я намагався її заспокоїти, сказав, що криміналісти знайшли на ліжку

Лілі мікрочастинки світло-бежевого кашеміру. Я ж думав, це її заспокоїть! Ну, сам поміркуй: кашемірове пальто — це зазвичай чоловічий дорогий одяг, якийсь приїжджий багатій, клієнт...

​​Ітан раптово осікся. Він повернув голову до Девіда і винувато, з неприхованим переляком у погляді, подивився на напарника.

​​— Дев... Тільки не кажи мені, що...

​​Девід не відповів. Його обличчя стало білим, як крейда. Він заплющив очі, сильніше стискаючи кулаки. Цей удар під дих від найближчого друга, який навіть не розумів, що щойно виказав, остаточно вибив із нього повітря. Девід згадав річницю їхнього шлюбу. Згадав пакунок із дорогого бутіка. Бежеве кашемірове пальто, яке Елен носила цієї осені майже щодня і в якому вона була на записах камер біля кав'ярні.

​​— Ітане... — прошепотів Девід, хапаючись пальцями за волосся. Його плечі здригнулися.

​​— Чорт... Дев, вибач— Ітан розгублено затулив рота рукою, виглядаючи абсолютно приголомшеним від власної необережності. — Забудь, що я сказав. Мало в кого в місті бежевих речей? Це просто збіг. Навіть не думай про це. Елен не могла цього зробити!

​​— Що мені робити, Ітане? — голос Девіда зірвався. — Що мені, чорт забирай, робити?! Я присягав захищати закон. Коли ми отримували значки, ми обіцяли служити правосуддю. Якщо це вона... якщо в неї справді після лікарні так сильно зсунувся розум через цей викидень, що вона почала вбивати дівчат у їхніх же ліжках... я маю її затримати. Я коп! Але вона Елен. Я кохаю її більше за життя!

​​Ітан м'яко поклав руку йому на плече, міцно й співчутливо стиснувши його.

— Тихо, Дев. Заспокойся. Ти зараз на межі й не в тому стані, щоб приймати рішення. Так, докази жахливі, і як професіонали ми обидва розуміємо, куди веде цей слід. Але я твій напарник. Я не дам тобі знищити власне життя просто зараз. Я притримаю офіційні звіти щодо кашеміру та чаю у себе в сейфі у відділку на кілька днів. Оформлю як такі, що потребують додаткової експертизи. Це дасть тобі час. Поїдь додому. Ви маєте поговорити. Тільки без криків. З'ясуй усе сам.

​​Девід повільно, важко кивнув. Розгубленість у його очах мінялася на глуху, страшну рішучість людини, яка змушена випити свою чашу отрути до дна.

​​Увечері в котеджі Девіда та Еленпанувала гробова, майже фізично відчутна тиша. Світло у вітальні здавалося блідим і холодним, вихоплюючи з темряви силуети меблів. Елен сиділа на самому краєчку дивана, заціпеніла, з блідим, як крейда, обличчям. Вона навіть не зняла плед, у який загорнулася ще вранці.

​​Девід стояв біля великого вікна, тримаючи руки глибоко в кишенях куртки. Навіть зараз він не роздягався, ніби в гостях, ніби цей дім більше не належав йому. Між ними була не просто відстань у кілька метрів — між ними пролягла непроглядна прірва з підозр та трупів.

​​— Я розмовляв з Ітаном, — тихо, але надто чітко в цій тиші сказав Девід. Голос зраджував його, стаючи хрипким. — Він приїжджав до тебе. Він бачив лавандовий чай на кухні, Елен. Те бежеве пальто... воно ж усе ще в твоїй шафі, так? Ти була в ньому в кав'ярні. І ти чудово знала її, ти ж сама допомагала їй планувати інтер'єр цієї клятої кімнати!

​​Елен повільно підвела на нього очі. В них не було злості — лише безмежний, чорний відчай і невимовний біль від того, що її світ руйнує найближча людина.

​​— Деве... — її голос затремтів, але вона змусила себе говорити прямо, дивлячись йому в обличчя. — Я клянуся тобі своїм життям, пам'яттю про нашу ненароджену дитину — я нікого не вбивала. Так, я бачила Клару Мендес у кав'ярні, але я не чіпала її! Я не мала жодного стосунку до того, що сталося з Лілі! Я не знаю, чому цей чай, чому це пальто... Хтось наче вибудовує цей кошмар навколо мене, крок за кроком затягуючи петлю. Але ти... ти ж детектив. Ти вже все вирішив для себе. Ти дивишся на мене і бачиш монстра, а не свою дружину. Ти мені не віриш.