Розділ 8 Порожнє ліжко

Ніч опустилася на узбережжя Орегону разом із важкою, майже залізобетонною темрявою. Туман за вікнами котеджу став таким густим, що світло поодиноких ліхтарів безсило згасало, навіть не досягаючи землі. Девід довго не міг заснути. Він крутився в ліжку, слухаючи далекий, приглушений гуркіт океанського прибою та мірне дихання дружини поруч. Потім, здавалося, втома нарешті взяла своє, і він провалився в глибокий, важкий сон без сновидінь.

Його вирвав із цього стану різкий, агресивний звук. У темряві спальні гарячково вібрував і надривався мобільний телефон, що лежав на нічному столику.

​Девід миттєво сів, протираючи очі, й схопив слухавку. На екрані світилося ім'я Ітана. Настільний годинник показував чверть на другу ночі.

​​— Дев... Дев, вибач, що бужу, — голос Ітана в трубці звучав хрипко, переривчасто й був сповнений щирого, неприхованого жаху. — Дев, це катастрофа. Я зараз у відділку на чергуванні... Хвилину тому прийшов виклик від патрульних.

​​— Що сталося? — Девід остаточно прокинувся, відчуваючи, як по спині пробіг липкий холодок. Він автоматично потягнувся рукою до іншого боку ліжка, щоб заспокоїти дружину, але його долоня опустилася на холодну, порожню простиралу. Елен поруч не було.

​​— Лілі Росс. Її знайшли патрульні у власному ліжку в кімнаті гуртожитку. Той самий почерк, Дев. Її задушили в ліжку, як і Клару Мендес. І найгірше... на тумбочці поруч лежить той архітектурний каталог, про який вона нам розповідала. Вона забрала його з собою. Я вже викликав криміналістів і виїжджаю туди. Шериф вимагає тебе на місце.

​​— Я буду за двадцять хвилин, — глухо відповів Девід і скинув виклик.

​​Голова обертом йшла від почутого. Лілі мертва. Дівчина, з якою вони розмовляли кілька годин тому. Спосіб убивства той самий. Але ще більше його серце стискав інстинктивний, нічний страх перед порожнечею у власній кімнаті.

​Девід швидко натягнув джинси, перекинув через плече куртку з кобурою і тихо, намагаючись не скрипіти мостинами, вийшов у темний коридор. В будинку панувала мертва тиша. Він спустився сходами на перший поверх, тримаючи руку на поручнях.

​​У вітальні не горіло світло, але крізь великі скляні двері, що вели на терасу заднього двору, пробивався блідий силует. Елен стояла на веранді, спираючись на дерев'яні бильця, і дивилася в нічну туманну порожнечу. На ній був лише легкий халат, а плечі помітно здригалися від нічної прохолоди.

​​Девід тихо відчинив скляні двері. Холодне, вологе повітря миттєво вдарило в обличчя.

​​— Елен? — тихо покликав він.

​​Вона раптово здригнулася, ніби від удару струмом, і гарячково розвернулася до нього. В її великих очах у напівтемряві відбився справжній, дикий переляк. Вона притиснула руки до грудей, намагаючись заспокоїти дихання.

​​— Деве... Боже, ти налякав мене, — її голос затремтів.

​​— Що трапилося? Чому ти не спиш у такий час? — Девід підійшов ближче, пильно вдивляючись у її бліде, майже прозоре в тумані обличчя. Його детективний погляд мимоволі заковзав по її фігурі, шукаючи будь-які дивні деталі, і цей аналітичний автоматизм злякав його самого.

​​— Мені... мені знову снилися кошмари, — Елен закрила обличчя руками, ховаючи погляд, і судорожно зітхнула. — Знову той вечір у лікарні... Викидень. Я просто не могла дихати в кімнаті. Мені здалося, що стіни тиснуть на мене. Я вийшла сюди, щоб просто ковтнути повітря й трохи видихнути.

​​Вона говорила щиро, в її голосі чувся той самий глибокий, невиліковний біль, який переслідував їх останні місяці. Це було абсолютно природно для жінки, що пережила трагедію. Але всередині Девіда, попри все співчуття, вперше заворушився важкий, липкий сумнів.

Вона була на вулиці. Вночі. Саме в ті хвилини, коли десь у гуртожитку вбивали дівчину, яка тримала в руках її каталог.

​​— Люба, на вулиці занадто холодно, йди в ліжко, — Девід намагався, щоб його голос звучав максимально м'яко й турботливо. Він обережно обійняв її за плечі — вони були крижаними. — Мені треба терміново їхати. Терміновий виклик.

​​— Знову?.. — вона підвела на нього втомлені очі, але не стала розпитувати. Лише слухняно кивнула й рушила в бік будинку.

​​Девід залишився на веранді на кілька секунд. Він дивимся на її сліди на вологій дошці підлоги, і в його голові, наче попри його власну волю, починав складатися страшний, похмурий пазл, від якого хотілося кричати. Він застебнув куртку й швидким кроком попрямував до машини.