Розділ 5 Кав'ярня "У затишку"

Понеділок зустрів детективів звичною рутиною, яка після затишних вихідних здавалася особливо важкою. О десятій ранку Девід та Ітан уже були на кутку центральної вулиці, біля невеликої кав’ярні «У затишку», де Клара Мендес щодня купувала свій ранковий американо. Це було популярне місце серед місцевих: панорамні вікна, низькі диванчики й незмінний аромат свіжої випічки.

​​Розмова з молодим баристою нічого не дала. Хлопець добре пам'ятав Клару, але підтвердив лише те, що вони вже знали з її таймінгу: дівчина приходила о тій самій помірній порі, брала каву на виніс, іноді перекидалася кількома словами про погоду й ішла. Жодних підозрілих чоловіків поруч із нею ніхто не бачив.

​​— Залишаються тільки камери, — зітхнув Ітан, поправляючи комір куртки, коли вони вийшли на задній двір кав’ярні до кабінету адміністратора. — Треба відглянути весь тиждень перед убивством. Раптом цей виродок вистежував її саме тут.

​​Адміністратор без зайвих запитань пустив детективів до комп’ютера й залишив їх наодинці. Ітан умостився на стільці, запустивши архів записів за минулий вівторок — за три дні до того, як Клару знайшли у власному ліжку. Девід став за його спиною, схрестивши руки на грудях і пильно вдивляючись у монітор, де на прискореній перемотці миготіли обличчя відвідувачів.

​​Година монотонного перегляду виснажувала. Камера, що виходила на літню терасу та вхідні двері, фіксувала десятки людей. Аж раптом погляд Девіда зачепився за знайомий силует у кутку екрана.

​​— Ітане, стій. Поверни на дві хвилини назад і пусти в реальному часі, — тихо, але вимагально попросив Девід.

​Ітан клацнув мишкою. Картинка стабілізувалася. За кутовим столиком біля вікна сиділа Елен. Вона була в своєму улюбленому бежевому пальті, перед нею стояла недопита чашка чаю, а поруч лежав розкритий щоденник. На відео було чітко видно, що вона помітно нервує: щохвилини дивилася на екран телефона, поправляла волосся й кидала швидкі погляди на вхідні двері щоразу, коли дзвонив дзвіночок над порогом. Елен просиділа так майже сорок хвилин. Потім укотре перевірила телефон, розчаровано зітхнула, закрила щоденник і вийшла з кав'ярні.

​​Девід відчув, як усередині все стислосяв тугий вузол. Того дня Елен сказала йому, що їздила на об'єкт за місто. Чому вона опинилася саме тут, у кав’ярні, де за сусіднім столиком — Девід придивився до іншого кута монітора — буквально за двадцять хвилин до цього сиділа Клара Мендес?

​​Ітан теж упізнав Елен. Він на мить завмер, а потім повільно повернувся до Девіда. Його обличчя випромінювало суто дружнє занепокоєння.

​​— Дев... це ж Елен, так? — тихо запитав він, ніби боячись зачепити почуття напарника. — Слухай, не накручуй себе. Це просто кав'ярня в центрі міста. Тут половина округу буває.

Вона дизайнер, напевно, мала зустріч із якимось клієнтом, а той її просто проігнорував. Ти ж знаєш, якими необов'язковими бувають замовники. Дурний збіг, друже.

​​— Так... напевно, — глухо відповів Девід, хоча серце шалено калатало в грудях. Вони знову натрапили на слід Клари, і цей слід знову, наче навмисно, пройшов повз його дружину.

​​— Давай далі дивитися, — Ітанпідбадьорливо ляснув його по плечу й перевів увагу назад на монітор. — О, глянь на цей таймінг. Четвер, вечір. За дві години до закриття.

​​На екрані з'явилася Клара, яка заскочила за кавою перед закриттям. Але цього разу камеру на вулиці частково перекривала інша дівчина. Це була молода, яскрава студентка з довгим темним волоссям і рюкзаком за плечима. Вона стояла біля входу, емоційно розмовляючи по телефону, і випадково зачепила Клару ліктем, коли та виходила. Вони на мить зупинилися, студентка винувато усміхнулася, щось відповіла, і Клара пішла далі.

​​Ітан миттєво натиснув на паузу, наблизивши обличчя брюнетки.

​​— Опа, а це хто? — примружився він. — Вона так активно махала руками, ніби намагалася щось показати тому, з ким розмовляла по мобільному. Може, вона помітила когось на вулиці, хто стежив за Кларою?

​​Девід змусив себе відірватися від думок про Елен і зосередився на стоп-кадрі. На вигляд дівчині було років двадцять, на її рюкзаку виднілася нашивка місцевого коледжу Орегону.

​​— Я знаю її, — озвався Девід, згадуючи обличчя. — Це Лілі Росс. Вона навчається на третьому курсі й підробляє в міській бібліотеці, куди я заходив минулого тижня по архівні карти для шерифа.

​​— Чудово, — Ітан швидко записав ім'я в блокнот. — Бібліотека зовсім поруч. Заскочимо туди зараз, опитаємо її. Можливо, ця Лілі Росс — єдина, хто бачив, куди саме пішла Клара того вечора, або помітила когось підозрілого на парковці. Поїхали, друже.

​​Девід кивнув, але перед тим, як вийти з кабінету адміністратора, ще раз кинув короткий погляд на темний монітор. Історія ставала дедалі заплутанішою, і присутність Елен на цих записах залишала на душі важкий, липкий сумнів, який він не міг розділити навіть із найкращим другом.