Розділ 3 Тіні минулого

Перевірка таймінгу Клари Мендес за останній тиждень її життя забрала кілька годин, але так і не дала детективам бажаного прориву. Девід та Ітан крок за кроком звіряли роздруківки з її банківських карток і камери спостереження біля банку, де вона працювала. Робочий день Клари виглядав абсолютно буденно: дім, офіс, кав'ярня на кутку, знову дім. Вбивця ніби виник із нічого саме в ту фатальну ніч.

​​Обіднє сонце так і не змогло пробити щільну завісу хмар, і в кабінеті довелося ввімкнути настільні лампи. Близько четвертої години Ітан відкинувся на спинку крісла й закинув руки за голову, втомлено мружачись від штучного світла.

— Слухай, Дев, — тихо покликав він, і манера його спілкування миттєво змінилася — зник тон зібраного копа, залишився лише голос близького друга. — Я хотів запитати... як ви взагалі? Як Елен?

​​Девід відірвав погляд від монітора й тихо зітхнув. Питання застало його зненацька, хоча він знав, що Ітан рано чи пізно заговорить про це. Після того жахливого вечора три місяці тому, коли в Елен стався викидень, вони майже не обговорювали цю тему відкрито.

​​— Справляємося потроху, — Девід покрутив у пальцях олівець. — Вона повністю замикається в роботі. Ти ж бачив учора — знову цілі стоси паперів, креслень. Мені іноді здається, що вона намагається забити кожну вільну хвилину, аби лише не залишатися наодинці зі своїми думками.

​​— Це важко, друже, я розумію, — Ітанспівчутливо кивнув, і його погляд став незвично м'яким. — Меган теж за неї дуже хвилюється. Жінкам після такого потрібен час. Елен тендітна, їй важко тримати все в собі. Ти просто будь поруч. Якщо потрібно буде допомогти з її проектами — підвезти якісь матеріали чи заїхати в будівельні магазини — ти тільки скажи. Я завжди підстрахую.

​​— Дякую, Ітане. Я ціную це, — щиро відповів Девід, відчуваючи, як глибоко всередині знову шкребеться почуття провини за схований у кишені купон.

​​Він повернувся додому пізно ввечері, коли місто вже повністю потонуло в нічній темряві. В будинку горіло лише одне вікно на другому поверсі — там розташовувалася невелика кімната, яку Елен облаштувала під свою робочу майстерню.

​​Девід тихо піднявся сходами й прочинив двері. Елен сиділа за великим столом, підібгавши під себе ноги. Навколо неї панував творчий безлад: розгорнуті рулони з кресленнями, палітри кольорів та каталоги оздоблювальних матеріалів. Вона була настільки захоплена розробкою чергового інтер'єру, що навіть не одразу помітила його прихід.

​​— Привіт, люба, — тихо промовив Девід, підходячи ближче й м'яко торкаючись її плеча.

​Елен здригнулася, наче її вирвали з глибокого сну, і поспіхом прикрила рукою свій робочий щоденник, у якому щось записувала.

​​— О, Деве... ти вже повернувся? — вона спробувала посміхнутися, але її очі виглядали втомленими, під ними залягли темні тіні. — А я тут... намагаюся закінчити проект вітальні для однієї нової клієнтки.

​​Девід присів на край столу, розглядаючи її обличчя. Бліда шкіра, тонкі зап'ястки. Вона виглядала такою беззахисною, що йому стало соромно за свої денні підозри. Але детективний погляд мимоволі зачепився за роздрукований бланк замовлення, що лежав збоку від креслень. Це була звичайна анкета для первинної консультації, яку клієнти заповнювали на її сайті.

​​Девід мигцем кинув погляд на графу з контактами. Запит був надісланий трохи більше місяця тому. В графі «Ім'я» стояло: Клара Мендес. А в графі «Об'єкт» — адреса тієї самої квартири, де два тижні тому знайшли тіло дівчини.

​​У Девіда на мить перехопило подих. Купон із її почерком у кишені пальта покійної Клари, а тепер ця анкета на її столі.

​​— Елен, — Девід намагався, щоб його голос звучав максимально спокійно й невимушено. — Хотів спитати... А серед твоїх клієнток останнім часом не було дівчини на ім'я Клара? Клара Мендес?

Елен раптово завмерла. Пальці, що тримали олівець, помітно здригнулися. Вона повільно підвела на нього свої великі карі очі, і в них на коротку мить промайнув тривожний, майже дитячий переляк. Вона миттєво згорнула анкету.

​​— Клара?.. Так, була дівчина з таким ім'ям, — її голос злегка затремтів. Вона закрила обличчя долонями, важко видихнувши. — Боже, Деве... Це ж та сама помічниця юриста, про яку вчора Ітан за вечерею говорив, так? Її вбили?

​​— Так, люба, — тихо відповів Девід, уважно стежачи за її реакцією. — Вона заповнювала анкету у тебе на сайті?

​​— Вона... вона лише один раз приходила на консультацію, — Еленпочала гарячково перебирати олівці на столі, ховаючи погляд. — Хотіла перепланувати спальню. Ми посиділи хвилин тридцять, я зробила кілька креслень, і все. Вона більше не передзвонювала. Деве, мені страшно... Вона сиділа прямо тут, на цьому стільці. Чому ти про неї питаєш? Поліція... ви думаєте, що це якось пов'язано зі мною?

​​В її голосі звучав щирий, глибокий переляк тривожної жінки, до чиєї роботи раптом так близько підібралася смерть. Вона захищалася від самої цієї думки.

​​— Ні, люба, все гаразд, це звичайна формальність, — збрехав Девід, м'яко обіймаючи її за тремтячі плечі. — Просто перевіряємо всіх, з ким вона спілкувалася. Не хвилюйся. Тобі треба відпочити.

​​— Так, ти правий. Я вже йду спати, — швидко погодилася вона, поспіхом вимикаючи настільну лампу.

​​Девід залишився стояти посеред темної майстерні, дивлячись на густий туман за вікном. Тепер, коли Елен підтвердила зустріч, він зловив себе на думці, що так чи інакше знав обох убитих дівчат. Перша жертва — молода вчителька — він запам'ятав її добре, бо в його перший робочий день приходила до відділку, і він допомагав їй із документами. Клара Мендес консультувала його в банку, коли вони оформлювали кредит на цей котедж, а потім, як виявилося, заглядала й до Елен. Утім, Девід не знайшов у цьому нічого дивного чи підозрілого. Це було крихітне прибережне містечко, де шляхи жителів неминуче перетиналися щодня в одних і тих самих офісах, крамницях чи кав'ярнях. Але від усвідомлення того, наскільки близько смерть підібралася до людей, яких він бачив живими й усміхненими, на душі ставало похмуро й важко.