Розділ 2 Почерк "Двійників"

Поліцейський відділок не був схожий на похмурі залізобетонні коробки у великих містах. Це була охайна триповерхова будівля з червоної цегли, з вікон якої відкривався краєвид на пірс, а повітря в коридорах пахло не лише дешевим пластиком та принтерною фарбою, а й солоним прибоєм. Тут не було звичної для мегаполісів метушні. Сержанти за стійкою реєстрації неспішно пили ранкову каву, а кабінети детективів нагадували радше затишні офіси, ніж місця, де розплутують людські трагедії.

Начальник окружної поліції, шериф Томас Бредлі, повністю відповідав атмосфері цього місця. Це був чоловік за шістдесят, з сивою, акуратно підстриженою борідкою та добродушними зморшками навколо очей, які з'являлися щоразу, коли він усміхався. Він більше скидався на улюбленого шкільного вчителя або професора університету, ніж на загартованого копа. Бредлі керував відділком уже понад п'ятнадцять років, знав кожного мешканця округу на ім'я й щиро

піклувався про своїх підлеглих. Для Девіда та Ітана він став не просто начальником, а старшим наставником, який допоміг їм адаптуватися після переведення з галасливого Бостона.

​​О восьмій ранку Девід та Ітан уже стояли біля кабінету шерифа. Ітан, як завжди бадьорий та бездоганно виголений, тримав у руках два паперові стаканчики з лате. Девід, який за ніч так і не зміг нормально заснути через дивне передчуття, просто мовчки прихилився до стіни, чекаючи на виклик.

​​— Заходьте, хлопці, — пролунав м'який, але глибокий голос Бредлі.

​​Кабінет шерифа тонув у променях ранкового сонця, що пробивалося крізь жалюзі. На стінах висіли фотографії міських пейзажів та грамоти за благодійність. Сам Бредлі сидів за масивним дубовим столом, але його обличчя цього разу було незвично похмурим.

Добродушні зморшки розгладилися, поступившись місцем важкій утомі.

​​— Сідайте, — шериф кивнув на два шкіряні крісла навпроти. Він витримав паузу, зняв окуляри для читання і поклав їх на стіл. Потім підсунув до краю стільниці картонну папку темно-бордового кольору. — Мені шкода псувати вам ранок, але у нас надзвичайна ситуація. Справа «Двійників» тепер офіційно ваша.

​​Ітан поставив каву на столик і серйозно кивнув, підсунувши папку ближче до себе. Девід підвівся з крісла, підійшов до столу і розкрив першу сторінку.

​​— Дві жертви за цей місяць, — тихо констатував Бредлі, дивлячись на хлопців. — Перша — двадцятичотирирічнавчителька початкових класів. Друга — Клара Мендес, помічниця юриста з банку, яку знайшли два тижні тому у власній квартирі. Жодних слідів зламу. Жодних ознак боротьби. Обидві лежали у своїх ліжках, охайно вкриті ковдрою, ніби просто заснули. Причина смерті — асфіксія.

​​Девід вдивлявся у фотографії з місця злочину. Бліді обличчя, розсипане по подушці темне волосся. Серце забилося трохи швидше. У позах жертв, у тому, як рівно лежали їхні руки поверх покривала, відчувався чийсь хворобливий, прорахований ритуал. Це не був спонтанний злочин. Це був почерк.

​​— Преса вже починає пронюхувати, — зітхнув шериф, потерши скроні. — Для нашого містечка два серійні вбивства — це катастрофа. Люди налякані. Мер вимагає результатів, але я беру цю справу на себе перед журналістами. Вас ніхто не турбуватиме. Я знаю вас обох. Ви найкращі детективи, які у мене є. Розплутайте це, хлопці. Знайдіть мені цього виродка, поки він не вибрав третю ціль.

​​— Ми зробимо все можливе, шерифе, — твердо відповів Ітан, закриваючи папку і піднімаючи її зі столу. Його голос звучав зібрано й професійно.

​​Хлопці вийшли з кабінету шерифа і попрямували довгим коридором до своєї робочої зони. Кабінет детективів більше нагадував затишну робочу студію: тут стояли зручні крісла, пахло свіжомеленоюкавою, а крізь великі чисті вікна пробивалося м'яке світло, відбиваючись від світлих дерев'яних меблів. Але бордова папка миттєво витіснила весь цей затишок.

​Ітан підійшов до великої магнітної дошки й почав кріпити знімки з місць злочинів. Дві різні спальні. Два різні ліжка. І дві дівчини, які виглядали так, ніби просто вирішили подрімати посеред дня.

— Поглянь на них, Дев, — покликав Ітан, відступаючи на крок від дошки й аналізуючи обличчя на фотографіях. — Хто б це не був, він явно має конкретний смак. Почерк абсолютно ідентичний. Вбивця обирає виключно брюнеток із карими очима, правильними рисами обличчя та довгим волоссям.

​​Девід підійшов ближче до дошки. Десь на периферії свідомості майнула думка, що цей опис дивно збігається із зовнішністю Елен, але він миттєво відкинув її як безглузду. Під цей опис підходила чи не кожна третя жінка в штаті.

​​Він відкрив прозору пластикову коробку з особистими речами Клари Мендес, яку криміналісти оперативнодоставили до їхнього кабінету. Девід почав повільно перебирати дрібнички: ключі, помада, кілька чеків. Аж раптом його погляд зачепився за маленький клаптик паперу, який витягли з кишені пальта Клари.

​Це був купон на знижку в магазин професійних тканин та фурнітури «Ательє Крейга». На звороті купона від руки було швидко записано адресу якогось сайту.

​​Девід завмер, а папірець ледь не вислизнув із його пальців.

​Почерк. Ці розмашисті, злегка нахилені вліво літери з ідеально виведеними хвостиками... Точно так само Еленпідписувала свої дизайнерські ескізи й залишала йому записки на холодильнику. Особливо літера «в» — вона завжди писала її з характерним верхнім петлеподібнимрозчерком. В Орегоні могли бути тисячі схожих почерків, але цей розчерк Девід упізнав би серед мільйонів.