Глава 1 Лист від мертвого

Вересневе сонце вже хилилося до обрію, коли Мирослава Шевчук завершила останній шов на темно-синій сукні.

— Ну ось, красуне, тепер ти готова, — промовила вона, оглядаючи результат своєї роботи.

Двадцятисемирічна жінка вимкнула швейну машинку й обережно повісила сукню на плічка. Замовниця мала забрати її завтра, тому сьогодні можна було нарешті відпочити.

Мирослава любила свою роботу. Ще після закінчення коледжу вона почала шити одяг на замовлення. Спочатку клієнтів було небагато, але поступово їхня кількість збільшувалася. Тепер у неї була власна майстерня — окрема кімната в будинку, який вони з чоловіком придбали після весілля.

З чоловіком...

Мирослава зітхнула.

Минуло вже два роки, відколи Владислава не стало. Два роки, протягом яких вона вчилася прокидатися в порожньому ліжку, вечеряти на самоті й не чекати звуку його автомобіля біля воріт.

Він загинув у дорожній аварії.

Принаймні саме так їй повідомили.

Того страшного дня Владислава доправили до лікарні. Врятувати його, за словами лікарів, не вдалося. Похорон відбувся із закритою труною.

Мирослава й досі пам'ятала, як стояла біля могили й не могла повірити, що більше ніколи не побачить чоловіка.

Вони прожили разом лише три роки.

А попереду, як їй здавалося, було ціле життя.

Жінка прибрала ножиці, оглянула майстерню й вийшла з кімнати.

Хотілося випити чаю. Можливо, навіть із печивом, яке вчора привезла мама.

Проте, переступивши поріг вітальні, Мирослава завмерла.

На столі лежав конверт.

Звичайний білий конверт без марки, адреси та будь-яких написів.

Вона насупилася.

— Дивно...

Вранці його тут точно не було.

Мирослава підійшла ближче й узяла конверт до рук.

Можливо, хтось із замовників залишив? Але сьогодні до неї ніхто не приходив.

Принаймні вона нікого не впускала.

Жінка озирнулася на двері.

На перший погляд усе було як завжди. У будинку панувала тиша.

Відчувши незрозуміле занепокоєння, вона розкрила конверт.

Усередині лежав складений навпіл аркуш паперу.

Мирослава розгорнула його.

І відчула, як серце пропустило удар.

Вона знала цей почерк.

Трохи нахилені праворуч літери. Характерна велика «М». Незвичний спосіб писати букву «д».

Так писав Владислав.

Її мертвий чоловік.

«Миро,

Я розумію, що після прочитання цього листа ти можеш мене зненавидіти. І матимеш на це повне право.

Насправді я інсценував свою смерть.

Чому мені довелося так вчинити, зараз пояснити не можу. Раніше я не міг з'явитися.

Знаю, що завдав тобі багато болю. Не прошу пробачити мене й навіть не сподіваюся, що ти одразу повіриш.

Але я живий.

Ми скоро зустрінемося. Тоді я все поясню.

Владислав».

Мирослава перечитала лист.

Потім ще раз.

І ще.

Слова не змінювалися.

«Я інсценував свою смерть».

— Ні... — прошепотіла вона. — Цього не може бути.

Жінка опустилася на диван.

Два роки.

Два роки вона плакала за ним. Два роки приходила на кладовище, приносила квіти, розмовляла з холодним надгробком.

А він...

Якщо вірити листу, увесь цей час був живий.

Мирослава притиснула долоню до грудей.

— Владиславе, що ти наробив?..

Вона не знала, чого хоче більше: обійняти чоловіка чи дати йому добрячого ляпаса.

А може, усе це чийсь жорстокий жарт?

Але почерк...

Мирослава підвелася й швидко пішла до спальні.

У нижній шухляді комода лежала невелика коробка. Вона не відкривала її вже кілька місяців.

Усередині зберігалися старі фотографії, листівки та записки Владислава.

Колись він любив залишати їй коротенькі повідомлення.

«Кохана, вечеря в холодильнику. Не забудь поїсти».

«Миро, сьогодні затримаюся. Цілую».

«З днем народження, моя зіронько!»

Мирослава взяла одну із записок і приклала до нового листа.

Порівняла літери.

Потім узяла іншу.

І третю.

Руки почали тремтіти.

Почерк був надзвичайно схожим.

Навіть ті самі особливості написання окремих букв.

— Господи...

Вона сіла на край ліжка.

Якщо Владислав живий, чому не повернувся раніше?

Чому дозволив їй страждати?

Чому нічого не сказав своїм батькам?

І найголовніше — хто приніс лист?

Мирослава раптом згадала, що конверт лежав посеред столу.

Не в поштовій скриньці.

Не біля дверей.

А всередині будинку.

Вона повільно підвела голову.

Хтось був тут.

Поки вона працювала в майстерні.

Від цієї думки стало моторошно.

Жінка поспішила перевірити вхідні двері. Вони були замкнені. Задні також. Жодних слідів злому вона не помітила.

Замки вона не змінювала відтоді, як загинув Владислав.

А якщо...

Ні.

Вона не хотіла робити поспішних висновків.

Навіть якщо чоловік справді живий, це ще не означало, що саме він залишив конверт.

Мирослава повернулася до спальні, взяла телефон і знайшла мамин номер.

Після кількох гудків почула знайомий голос:

— Алло, доню!

— Мамо, привіт.

— Привіт, Мирославо. Як справи? Замовлення закінчила?

— Так, закінчила.

— Молодець. А я сьогодні на роботі так натомилася! Думала, додому прийду й одразу ляжу. Але твій тато захотів пиріжків.

Зазвичай Мирослава усміхнулася б, почувши таке. Проте зараз їй було зовсім не до сміху.

— Мамо, ви вдома?

— Так, ми обоє вдома. А що?

— Я хочу приїхати.

— Приїжджай, звісно. Щось сталося?

Мирослава поглянула на аркуш паперу, який тримала в руці.

— Мені потрібно з вами поговорити.

На іншому кінці зв'язку запала коротка тиша.

— Доню, ти мене лякаєш. У тебе все добре?

— Я не знаю, мамо.

— Як це не знаєш?

— Я приїду й усе розповім.

— Добре, сонечко. Ми чекатимемо.

Мирослава завершила розмову.