1 глава "Депресія"

                                                                  1 глава

Я сиділа на кріслі з чашкою кави, яка вже була холодною, і дивилась у вікно. Я згадувала найкращі моменти свого життя. Як познайомилась зі своїм нареченим у парку. Він тоді їхав на скейтборді і трохи б і мене збив. Я тоді готова була його вбити, але подивившись у його очі я закохалась з першого погляду. Він почав вибачатись, але я вже нічого не чула. Я дивилась на нього і просто кивала головою. Він підняв свій скейтборд і ми познайомились. Його чарівна посмішка зачарувала мене, його очі були красиві і зеленого кольору. Одягнений він був просто у чорні шорти, червону футболку і чорні кеди, а на його правій руці був дуже красивий золотий браслет. Хлопець взяв мою руку і поцілував, потім запросив мене у кафе. Я довго вагалась, але все ж таки прийняла запрошення посидіти у кафе. Ми сиділи у кафе і пили смачну каву. Він розповів про свої захоплення і знову вибачався. А я дивилась на нього посміхаючись слухала його. Після того ми попрощались. Він дав мені свій номер телефону. І з цього моменту моє життя змінилось назавжди.

А за вікном продовжувалось життя. Хоч на подвір’ї була осінь. Я дивилась на людей, вони були усміхнені і як завжди кудись поспішали. Молоді мамусі гуляли з маленькими дітьми. Люди у офіційних костюмах ішли на роботу. Напевно вони працювали у офісах - подумала я. А хтось вже давно був на роботі. Бо у вікні я побачила нашого двірника дядю Сергія. Він хоч і був двірником, але й був хорошою людиною з якою завжди можна порозмовляти на різні теми та дізнатися події дня, що стались за день. Але інколи у дворі було нудно. Влітку майже всі бабусі виїжджали за місто. І у дворі залишались молоді люди які працювали. А восени всі бабусі які були у своїх селах повертались у свої квартири. У цей час починались посиденьки на лавочках і розмови про події які з ними трапились влітку. Я пам’ятаю як моя бабуся розповідала про врожай який був цього літа. За рік я побувала у селі тільки один раз і то випадково. Коли тато заїхав на годинку провідати бабусю, тобто свою маму. Не пам’ятаю звідки ми тоді вже їхали.

Вже була 11 година ранку, але я як і три години тому сиділа і дивилась у вікно. Погода як і раніше була огидною. Капав дрібний дощ і з дерев падали листя. Вони були різного кольору. Мені було дуже погано. У мене була депресія. Я подивилася на журнальний стіл біля якого сиділа. Біля чашки з кавою лежав альбом з фотографіями. Але я навіть не хотіла його відкривати, бо мені було дуже боляче дивитись ці фотографії. Навіщо я його поклала біля себе? Не знаю.

У цьому альбомі були фотографії з моїм нареченим. На них найщасливіші миті нашого життя. Але все закінчилось два роки тому. Ми їхали на море на нашій машині ввечері і потрапили у аварію. По зустрічній смузі з великою швидкістю їхала машина. Андрій намагався уникнути удару, але на жаль не вийшло. Удар більше припав на його сторону. Дві машини “швидкої” приїхали швидко. Я подивилась на машину яка в нас врізалась. Вона була поламана вщент, а біля неї лежав чоловік, якого вмить вкрили чорною тканиною. Андрій лежав без свідомості, у нього перевірили пульс, він був живий. Нас повезли у лікарню.

Я все таки ризикнула і відкрила фотоальбом. Взяла фотографію і подивилася на неї. У мене потекли сльози. Я перевернула фотографію і подивилась на напис «Любимим Інні і Андрію. З повагою ваша подруга Надя». Я вже не пам’ятаю звідки ця фотографія, але вона мені подобається. Ми були у красивих костюмах і посміхались стоячи на якомусь подвір’ї. Інші фотографії я дивитись не рикнула. Бо у мене із-за однієї фотографії нахлинули спогади і сльози потекли.

Я закрила альбом коли в мою кімнату постукала мама. Я витерла сльози і в той самий час мама увійшла в кімнату.

- Доню, пішли їсти

- Добре мамо, я зараз підійду — сказала я. Мама іноді заходила у мою кімнату коли прибирала всю квартиру. Вона не звертала на мене увагу. І тільки рідко запитувала як я себе почуваю. Вона

дивилася за сином моєї сестри. Моя молодша сестра Марта коли сказала що вагітна своєму хлопцеві, то він зразу її покинув. Вона із-за такого стресу пролежала місяць у лікарні. Зараз

Артему вже 6 років. Марта поїхала закордон з її новим чоловіком, з яким як я зрозуміла тільки із-за грошей. Він у неї бізнесмен.

Я вийшла з кімнати і побачила таку картину: мій племінник сидів за обіднім столом і кидався їжею у телевізор по якому йшла дитяча передача. Я уявила як йому припаде коли це побачить його бабуся. І щоб цього не сталося я взяла рушник і витерла телевізор і подивилась на Артема. Він збирався знову кинути кашею у телевізор, але коли побачив мене, то поклав ложку у тарілку і посміхнувся.

- Не роби так більше — сказала я і сіла за стіл. На столі як завжди на пізній сніданок мама готувала кашу і заварювала трав’яний чай. Я взяла свою тарілку і поклала три ложки каші, сьогодні вівсяна каша була з полуницею, яку мама ще влітку зірвала у селі і заморозила.

Тільки я взяла ложку у руку почула голос тата. Він спускався з другого поверху. О, боже — подумала я. Бо знала, що він зараз буде мені казати. Останні 10 місяців він питає у мене тільки

одне. І це питання звучить якось так « Інна ти коли почнеш шукати роботу?» А потім починає свою чергову лекцію. Я її ніколи не слухаю, бо тато кожен день говорить слово в слово.

Він спустився і подивився на мене і Артема, який сидів і сумуючи возив ложкою по тарілці.

- Доброго ранку — сказав він і сів за стіл. Він налив у чашку чай і почав його пити дивлячись на мене. Через декілька секунд він задав своє запитання — Інна ти коли почнеш шукати роботу? - спитав він присьорбуючи чай. На його питання я як і завжди нічого не відповіла. І почула знайому лекцію.

- Знайди роботу!... — я задумливо почала його слухати і тому чула якісь окремі слова. Я спочатку подумала, скільки йому потрібно часу, щоб зрозуміти, що я його лекції давно вже не слухаю. А потім почала згадувати про Андрія, який зробив мене спочатку найщасливішою людиною на землі, а після самою нещасною людиною.