Розділ перший. Кайріс

Це був ще один погожий, прикрашений подвійною веселкою, день у Дивосвіті. День, коли вчергове відбувається все і нічого. Тобто ще один день, який не відкладеться в пам’яті більшості Диваків, що заселяли ці до нудоти прекрасні землі. 

Варто відмітити, що нудило від Дивосвіту, звісно, не всіх. Точніше лише одного-єдиного Дивака (а Тінерій ми до уваги не беремо). Решта ж звично насолоджувалась всім, що дарував їм цей день. 

Від Поля Чистої Радості і до Долини Визначних Змін, аж ген за Луки Щасливого Збігу, дорога до яких пролягала крізь міст Річки Теплих Спогадів, що стелилась вздовж Чаролісу, – й в самій столиці Дивосвіту, Сяйводолі, ніде ви не знайшли би Дивака, який буквально не млів би від блаженства жити тут. 

Дивакам взагалі притаманні життєлюбство та оптимізм. Своїм виглядом вони нагадують людей, однак це чи не єдина схожість. В головній бібліотеці Сяйводолу, в одному зі старих манускриптів, яким часто послуговуються молоді Диваки-учні, сказано таке:

“Диваки – це сутності в позаземному світі (Дивосвіті), головне завдання яких творити Дива для людей”. 

Останнє забирало так багато сил у Диваків, що можливостей на роздуми про своє існування в них майже не залишалось. Лише ті, хто намагався створити хоча би найменше Диво, зрозуміють, як це складно. Врахувати кілька десятків тисяч ймовірностей, вирахувати щасливий збіг, зробити все, аби ніщо не завадило Диву, – до цього треба мати хист. 

Й Диваки його мали. Хто більший, хто менший. Ось вже кілька тисяч років (за земним літописом) вони успішно справлялись зі своїм єдиним завданням.

Якби люди знали про ті Дива, що для них творили Диваки, точно захотіли би зловити одну з цих чарівних сутностей і змусити цілодобово працювати на себе. Саме тому існування Дивосвіту було засекреченим, а Астеріон, головний Дивак, володар цих чарівних земель, суворо заборонив будь-яку пряму взаємодію з людьми. 

Все це працювало непогано. До тих пір, поки не прийшов час Кайріса потягти свій перший жереб з Дивом. І так, як саме Кайріс і є тим єдиним Диваком, якого піднуджувало від необхідності щоденно насолоджуватись Дивосвітом, ви вже маєте зрозуміти, що далі все полетіло шкереберть. 

Ніхто не знав, звідки беруться Диваки. Навіть самі Диваки. Кайріс підозрював, що про це мав би знати Астеріон, але той завжди майстерно оминав цю тему.

Ніякої згадки в найстаріших манускриптах головної бібліотеки, – повірте, Кайріс шукав наполегливо. Жодного натяку у піднесених промовах, які обожнював проголошувати Астеріон, збираючи Диваків на площі біля свого Палацу Світла в Сяйводолі. Зрозуміло, що й з інших, старших, Диваків витягти нічого не вдавалось.

Виходило так, що одного дня Дивак просто прокидався в Дивосвіті (що цікаво, адже Диваки ніколи не сплять – навіть ночі як такої в їхній країні немає). Якийсь час йшов на те, щоб опанувати вміння творити Дива – для цього й існувала Академія Див. Потім учні супроводжували професійних Диваків на їхніх завданнях в людському світі. І вже після цього йшли тягнути свій перший жереб – блискучу монету, на якій вказані основні обставини, за яких вони мають створити своє Диво.

Сьогодні був саме той (черговий) погожий день, коли Кайріс мав отримати своє перше завдання. І він очікував цієї миті з непристойним для Диваків нетерпінням. Не лише через те, що хотів нарешті створити справжнє Диво. А ще й тому, що людський світ вабив його більше за Дивацький.

Диваки були схожі між собою, наче рідні брати та сестри – високі, з правильними рисами обличчя, рудим волоссям, що випромінювало м’яке сяйво. Очі всі вони мали різних відтінків синеви – від тепло-сірого до глибокого кольору нічної блакиті. А от люди натомість всі були різними. 

В людському світі було багато звуків, запахів та кольорів. І це суттєво відрізняло його від світло-пастельного Дивосвіту, в якому для розслаблення і натхнення Диваків постійно звучала арфа й приторно пахло ваніллю. 

– Нещасні, нещасні створіння, – зітхав наставник Кайріса Десіон на одному із завдань, коли вони опинились посеред площі величезного міста, яку минала незліченна кількість автівок. – Відчуваєш, як смердить вихлопними газами? Ще й цей настирливий звук, чуєш? Це їхні машини таке видають. А тепер подивись довкола – оці всі картинки, – це реклама! Аби вони купували те, що їм непотрібно в надії, що це зробить їх хоч трохи щасливішими. Купа непотребу в їхніх кишенях, шафах, головах. Купа інформації, що засмічує їхні мізки. Нещасні створіння… Звісно ж, ми їм потрібні! Куди б вони без нас? 

Кайріс не надто гарно розумів хід думок Десіона, але згідно кивав, копіюючи стурбований вираз обличчя наставника. 

А потай із задоволенням вдихав гірке повітря тих машин, насолоджуючись гулом великого міста. Й засмічував свої мізки дивними картинками реклами з великих екранів, щитів, автобусів. Певно, це і був день, коли Кайріс зрозумів, що щось з ним не так. 

Переконався він в цьому ще через кілька візитів в цей дивовижний світ, коли неочікувано спіймав себе на думці, що йому подобаються люди. Мабуть, таки не всі. Але, незрозумілі, суперечливі, емоційні, вони були наче батарейки, від яких хотілось заряджатись. І зовсім скоро Кайрісу стало замало того часу, що він його проводив з Десіоном на своєму навчанні.

– А знаєш, я би міг стежити для тебе за алгоритмом випадковостей, – якось запропонував він невимушено своєму наставнику. – Просто тут, в людському світі. А ти міг би тим часом займатись ще одним Дивом, знаєш?

– І тоді я би встигав вдвічі більше… – задумливо протягнув Десіон. – І нарешті обійшов би Унтію в рейтингу… Святе Дивацтво! А це ідея…

Унтія була легендарною Дивачкою. Як і згадувалось вище, комусь Дива вдавалось творити через силу і повільно, а хтось буквально розкидався ними, ніби сніжками в зимову пору (ще одне заняття Людосвіту, яке подобалось Кайрісу). Вже довгий час рейтинг Диваків, а підрахунок Див вівся Астеріоном прискіпливо, незмінно очолювала Унтія. Так само незмінно завжди знаходився хтось з Дивосвіту, хто прагнув обійти її.