Побачення з босом

Розділ 18

Думки про доторки до голої шкіри, про вогкі, гарячі поцілунки вибухнули в голові Марти так яскраво, що вона мимовільно заплющила очі й випустила з грудей тихий, уривчастий стогін.

Дамір це почув. Його подих біля її шиї став рваним, а пальці на талії вжалися в тонку тканину блузи з такою силою, ніби він намагався втриматися на краю прірви. Він нахилився ще нижче, торкаючись губами її чутливої шкіри прямо під вушком, і Марта солодко, зрадницьки здригнулася всім тілом.

Його губи були гарячими й небезпечно наполегливими. Вон провів ними вздовж лінії її шиї, залишаючи за собою випалену стежку з колючих, божевільних мурашок. Усередині Марти все остаточно скрутилося у вузол, коліна стали м'якими, як вата, а дівоча гордість разом із професійною етикою тихо завили десь у кутку.

Вона вчепилася пальцями в його сорочку на грудях. Не для того, щоб відштовхнути, а щоб не впасти.

— Даміре... — прошепотіла вона, й це звучало скоріше як благання, ніж як протест.

Астахов різко підняв обличчя. Його темно-кавові очі були геть затьмарені розпеченою пристрастю, вилиці ходили ходуном, а дихання важко збивалося. Він дивився на її напіввідкриті вишневі губи, до яких залишався якийсь нещасний міліметр. Один рух — і цей поцілунок перекреслив би абсолютно все: її випробувальний термін, його недоторканний статус боса й закрив би тему субординації назавжди.

Марта бачила, як його погляд на секунду ковзнув до дверей за її спиною, а потім знову зафіксувався на її обличчі. У його очах спалахнула справжня, важка боротьба. Звірячий інстинкт підказував повернути ключ у замку й зняти з неї цю блузу прямо зараз, а холодний, розсудливий розум генерального директора ревів про те, що вона ніколи йому цього не пробачить. Вона втече. Вона напише заяву прямо сьогодні й більше ніколи не повернеться.

Його великий палець повільно, з важким натиском провів по її нижній губі, змушуючи Марту знову затамувати подих.

— Ти знущаєшся з мене, Марто... — процідив він крізь зуби. Голос був настільки сиплим і важким, ніби йому бракувало повітря. — Ти навмисно бісиш мене, провоковуєш, а потім дивишся своїми бісовими очима й чекаєш, коли я зірвуся.

— Я не... — вичавила вона, відчуваючи, як пальці на його сорочці стискаються самі собою.

Дамір закрив очі й закинув голову назад, роблячи глибокий, виснажливий вдих. Його груди з силою здіймалися, торкаючись її грудей. Він виганяв із себе це божевілля з кожним видохом.

Потім він повільно розплющив очі, у яких знову почала з'являтися крижана, звична строгість, хоча пальці на її талії все ще трохи тремтіли.

Він повільно, з явним зусиллям відвів руку від її тіла. Відступив на півкроку назад, розриваючи їхній контакт, і крок за кроком відійшов до свого великого письмового столу.

Марта залишилася стояти, притиснута спиною до дубових дверей. Шкіра на шиї й талії без його рук миттєво охолола, а в грудях утворилася дивна, порожня діра. Вона дихала так, ніби пробігла три кілометри без зупинки, і гарячково намагалася зібрати докупи свої розкидані думки.

Він її відпустив. Сам. На межі, коли вона вже була готова здатися.

Дамір спирався руками на край столу, опустивши голову й дивлячись на роздрукований лист по «Авангарду». Його спина під білосніжною сорочкою була натягнута, як струна.

— Іди до себе, Марто, — пролунав його голос. Вон був підкреслено рівним, але в ньому все ще відчувалася важка, нерозряджена напруга. — Звіти по Західному регіону чекаю в п'ятницю. До сімнадцятої години. Разом із твоїми трьома помічниками.

Марта кілька секунд просто дивилася на його широкі плечі, на закочені рукава сорочки й на міцно стиснуті пальці. Вона швидко поправила комірець блузи, випрямила спину й обережно торкнулася ручки дверей.

— Дякую за помічників, Даміре Олександровичу, — тихо, але без краплі звичної отрути мовила вона. — І... вибачте за те, що не дочитала лист.

Дамір не розвернувся. Він лише ледь помітно кивнув головою, так і не підвівши очей від столу.

Марта смикнула ручку, вискочила в коридор й зачинила за собою двері.

Вона прокрокувала до свого робочого столу біля панорамного вікна, опустилася на крісло й притулилася гарячою щокою до прохолодного скла. Серце все ще вистукувало божевільну чечітку, а перед очима стояв його темний, палаючий погляд.

Він її відпустив. Але обидва чудово розуміли: це було не примирення і не кінець війни. Це була лише коротка пауза перед чимось значно більшим, від чого їм обом уже не вдасться втекти.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше