Побачення з босом

Розділ 14

Після тієї суботи у будинку Олі та Вадима, де вони з Даміром пройшли шлях від збройного конфлікту до обговорення «прикопування в лісочку», Марта була переконана: напруга в офісі хоч трохи спаде.

Ага, мріяти не заборониш…

Через тиждень у середу вранці «Apex Tower» гудів, мов розтривожений вулик. По-перше, з першого числа впроваджували новий регламент по «Авангарду», який Марта так хвацько відстояла перед радою директорів. По-друге, сам Дамір Олександрович лютував із такою силою, ніби йому замість віскі вранці налили свяченої води. Вигнати бісів, ага…

Марта сиділа за своїм робочим столом на тринадцятому поверсі, спершись підборіддям на кулак, і по п'ятому колу перевіряла таблицю збитковості тепер вже Західного регіону. Вона була в чорних строгих брюках і шовковій блузі кольору марсала, волосся зібране у високий закручений хвіст, а в руках — незмінна червона ручка, якою вона безжально креслила звітність.

— Марто, ти ще жива? — Денис обережно вистромив голову зі свого кутка, тримаючи в руках паперовий стаканчик з кавою. — Астахов щойно викликав до себе начальника транспортного відділу. Той вибіг із кабінету червоний, як варений рак, і сказав, що шеф сьогодні рве й мече.

— Наш бос просто підтримує здоровий рівень адреналіну в колективі, — не відриваючись від монітора, відказала Марта. — Аби ніхто не заснув над кошторисом.

— Та ти залізна леді! — зітхнув Денис. — До речі, щодо тебе... Ти взагалі помітила, що відбувається? Бос вже з тиждень лютує, а на тебе навіть не горланить. Усіх ганяє, а повз твій стіл ходить мовчки, тільки поглядом так пропалює, ніби в тебе на лобі написано «вибухонебезпечно». Ви там на виїзній сесії що, погиркатися втсигли?

Марта здригнулася й міцніше стиснула ручку.

Після тієї вечірки вони практично не спілкувалися наодинці. Дамір поводився так, ніби тієї розмови на терасі про його сестру не було. Як і не було його пальця біля її губ. Їхнє спілкування було підкреслено офіційним, холодним і діловим. Вони знову на “ви”.

Але щоразу, коли він проходив повз її відділ, Марта відчувала його погляд навіть спиною. Це було гірше, ніж суперечки. Це була якась мовчазна війна.

Рівно об одинадцятій її стаціонарний телефон ожив.

— Марто Олексіївно, — пролунав у слухавці сухий голос секретарки з тринадцятого поверху. — Генеральний директор чекає на вас із підсумковими звітними даними по Західному філіалу. Зараз.

— Вже йду, — відповіла Марта, опускаючи слухавку.

Вона взяла папку, випрямила спину й рушила до ліфта. Бос додав їй часу, як вона і очікувала. Тепер два тижні перетворилися на два місяці. Марта підозрювала, що колий цей термін добіжить кінця, то його продовжать.

Коли вона зайшла до кабінету Астахова, Дамір сидів за своїм масивним столом. Піджак висів на спинці крісла, краватка була трохи ослаблена, а рукава білосніжної сорочки традиційно закочені до ліктів. Вон щось підписував, але коли простукали її підбори по підлозі, одразу відклав ручку.

Його темно-кавові очі зафіксувалися на ній. Жодної емоції на обличчі, але повітря в кабінеті миттєво стало щільним, як перед грозою.

—Доброго дня, Даміре Олександровичу, — підкреслено спокійно мовила Марта, зупиняючись біля столу й кладучи перед ним папку. — Ось підсумкові розрахунки по Західному регіону, як ви й просили.

Дамір не поспішав відкривати папку. Він відкинувся на спинку крісла, повільно склав пальці в замок і роздивлявся її. Погляд повільно ковзнув по її хвосту, зупинився на вирізі блузи й знову піднявся до очей.

— Як ваші справи, Марто? — раптом запитав він. Голос звучав низько, з тими самими хрипкуватими нотками, від яких у неї під шкірою пробігали мурашки.

Марта трохи підняла брову, не очікуючи такого запитання в офіційній обстановці.

— Дякую, Даміре Олександровичу, все чудово.

Дамір ледь помітно хмикнув, і в кутику його вуст спалахнула тінь тієї самої знайомої, хижої посмішки.

— Значить, той Ігор вас більше не турбує?

— Ви ж подбали про те, щоб у мене не залишилося вільного часу навіть на мрії про каву у вихідні, — вона зобразила наймилішу зі своїх офісних посмішок. — До того ж я завжди прислухаюся до порад свого керівництва щодо... сумнівних знайомств.

— Дуже розумно з вашого боку, — він повільно підвівся з крісла й обійшов стіл, зупиняючись за півкроку від неї. — Але я покликав вас не лише через Західний регіон.

Марта мимовільно зробила півкроку назад, але впиралася стегном у край крісла. Від боса пахло тим самим ароматом сандалу, мускату й хвої. А ще домінуючою силою.

— А через що ще? — її голос впав на півтону, хоча вона намагалася тримати фасад залізної леді.

— У п'ятницю ввечері у нас закритий прийом із головними інвесторами холдингу в ресторанному комплексі «Гранд», — мовив Дамір. — Ви їдете зі мною.

Марта кліпнула:

— Я? Це ж закритий прийом для акціонерів. Чому я?

— Тому що інвесторам буде корисно побачити людину, яка переписала регламент «Авангарду» й зекономила їм гроші. І тому що мені потрібна адекватна компанія на вечір.

— А якщо я відмовлюся? — підборіддя Марти гордо піднялося вгору. — Офіційно мій робочий день закінчується о вісімнадцятій. Я і так вже два з половиною тижні працюю без вихідних.

Дамір нахилився до неї. Його обличчя опинилося так близько, що вона виразно побачила темні цятки в його темно-коричневих очах.

— Ви не відмовитеся, Марто, — тихо процідив він, і його палець легко, майже непомітно торкнувся пасма волосся біля її скроні. — Тому що ця зустріч дуже вигідна вам і сильно підвищить шанси вашої вдалої карʼєри. Нові знайомства відкриють багато наглухо зачинених до цього дверей. Хто відмовиться? Хіба що, ви просто боїтеся залишатися зі мною наодинці поза офісом.

Серце в грудях Марти зробило важкий, божевільний стрибок.

— Я? Боюся вас? — вона виклично засміялася йому прямо в обличчя, хоча всередині все пекло вогнем. — Даміре Олександровичу, я вже казала: я можу вас хіба що прикопати в лісочку, але аж ніяк не боятися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше