Після переглядувань на балконі, з мовчазними спробами Даміра загіпнотизувати (чи що то було?), Марта заснула лише під ранок. І то — уривчастим, тривожним сном, у якому їй постійно вбачалася в темряві пляма від червоного вуглика сигарети та два темно-кавових ока, які випекли в її свідомості діру розміром з весь «Apex Tower».
Вранці дзеркало у ванній кімнаті зустріло її переляком.
— Чудово, Марто. Виглядаєш так, ніби тебе особисто переїхав той самий вантажний автопарк Південного філіалу, — пробурмотіла вона своєму відображенню, ретельно замазуючи консилером синці під очима.
Сьогодні на них чекав другий день засідань з регіоналами. Марта одягла білосніжну блузу із застібкою до самого горла та чорну спідницю-олівець. Неприступна залізна леді.
Коли вона спустилася до малого конференц-залу, пропустивши сніданок, регіональні директори вже сиділи на своїх місцях. Після вчорашньої прочуханки вони виглядали дещо ображеними, але все ще плекали надію підловити «дівчину з аналітики» на якійсь дрібниці.
Дамір зайшов рівно о дев'ятій. Без запізнень. Знову у своєму безудоганному темно-сірому костюмі.
Він ковзнув по Марті коротким, абсолютно непроникним поглядом. Жодного натяку на нічну зустріч під її балконом. Чоловік вдягнув маску холодного генерального директора, і це чомусь роздратувало її навіть більше, ніж якби він глузливо усміхнувся.
Наступні чотири години перетворилися на суцільний інтелектуальний кросфіт. Марта сипала цифрами, розбивала графіками виправдання директорів і так хвацько вказувала їм на «дірки» в закупівлях, що під кінець засідання директор Південного регіону лише важко зітхав і креслив на папірці щось схоже на надгробок власниї амбіцій.
О тринадцятій годині Дамір підвівся з крісла, застібаючи ґудзик піджака.
— На цьому питання вважаю закритим. Зараз перерва на обід. О п'ятнадцятій чекаю підсумкові підписи під новими регламентами.
Регіонали вискочили з залу з такою швидкістю, ніби в приміщенні оголосили пожежну тривогу. Марта ж повільно складала папери в папку, мріючи лише про одне: дійти до свого номера, впасти обличчям у подушку й вимкнути мозок хоча б на двадцять хвилин. І ще вона не памʼятала, коли востаннє тримала в роті хоча б крихту їжі.
— Марто, ви не йдете їсти, — це звучало не як запитання, а як факт.
Вона завмерла, не випускаючи з рук ноутбук, і повільно повернулася до Даміра. Вон стояв біля дверей, тримаючи руки в кишенях брюк.
— Я не голодна, Даміре Олександровичу. До того ж мені треба перевірити правки до контракту.
— Ви не їли від учора.
Марта підійняла брову у відповідь.
— Ви що, за мною стежите?
— Якщо ви знепритомнієте від голоду під час підписання регламентів, мені доведеться самому розбиратися з усіма директорами, — у його голосі ковзнула та сама прохолодна іронія.
— Не хвилюйтеся! Я міцніша, ніж здається. Впаду після підписання.
— Сперечатися з босом — це, звісно, ваш улюблений вид спорту, але зараз ви йдете в ресторан. Обідати. Це наказ.
— Ви вже й моїм обідом розпоряджаєтеся? — вона закинула сумку на плече й склала руки на грудях. — Це входить до моїх службових обовʼязків?
— До ваших службових обовʼязків входить наявність живого й працездатного аналітика, а не його блідої тіні з синявою під очима, — Дамір відчинив двері залу й зробив жест рукою, пропускаючи її вперед. — Проходьте, Марто. Чи вас відвести за ручку?
— Тільки спробуйте, — процідила вона, прокрокувавши повз нього з максимально гордо піднятим підборіддям.
Все це було дивно. Починаючи з учорашніх круасанів та кави. Як вони досі не перегризлися в одному просторі?
Вони спустилися до малого ресторанного залу комплексу. Оскільки більшість гостей відпочивала в альтанках біля озера, у приміщенні панувала тиша. Вони сіли за кутовий столик біля вікна.
Офіціант подав меню. Марта відкрила його й замовила перше, що впало в око — грибний крем-суп та зелений чай.
Дамір замовив стейк та еспресо.
Коли офіціант пішов, між ними знову натягнулася струна напруги. Прозора, але настільки дзвінка, що, здавалося, будь-який необережний рух її порве.
— Ви сьогодні були переконливі, — раптом мовив Дамір, спираючись ліктями на стіл і фіксуючи на ній свій темно-кавовий погляд. — Директор філіалу майже плакав, коли ви показували розходження у списанні палива.
— Я просто показувала факти. З цифрами легко працювати — вони не вміють брехати й додавати клопотів, — Марта розгладила серветку на колінах. — На відміну від людей.
— О, то це натяк у бік моєї скромної персони?
— Що ви! Як я можу натякати на щось генеральному директору? — вона зобразила найфальшивішу солодку посмішку, на яку була здатна. — Я просто констатую: ви дали мені цей проєкт, сподіваючись, що я зламаюся на другий день і прибіжу до вас із заявою на звільнення. Чи з проханням про милість.
Дамір ледь помітно звузив очі.
— Але ви не збираєтеся бігти?
— Як каже одна з моїх молодших сестер: “Зараз, тільки шнурки погладжу”.
Грубіянити не входило в плани Марти, але з цим чоловіком не виходило інакше. Вони якось одразу не поладнали.
Він повільно усміхнувся. Не тією сухою робочою посмішкою, а хижою, відвертою, від якої в Марти десь у районі сонячного сплетіння знову солодко й небезпечно стиснулися нутрощі.
— І багато у вас сестер?
— Достатньо.
— Ви дуже ризикуєте, Марто. Ви думаєте, що тримаєте все під контролем, бо знайшли пару помилок у звітах. Але ви граєте на моєму полі.
— Поле може й ваше, але правила гри я зараз переписую своїми розрахунками, — відрізала вона, спираючись підборіддям на долоню й сміливо зустрівши його погляд. — Бо якби ви мали когось гідного на заміну, ви вже мене звільнили б. Чи не так? А враховуючи швидкість, з якою я працюю, ви мали б мені ще премію виписати.
Дамір на секунду завмер. Потім у його очах спалахнув такий запеклий азарт, що Марті на мить здалося, ніби повітря навколо них враз потепліло. Вона ніколи не поводила себе так відверто провокативно. Тим більше поряд з ким? З босом! Але він просто напрошувався на компліменти… Нестерпний чоловік!
#1251 в Жіночий роман
#4553 в Любовні романи
#2032 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, протистояння характерів, бос та підлегла
Відредаговано: 07.11.2026