1. Ніка.

— Ніко?

Я здригаюся і інстинктивно відскакую вбік. Не розраховую відстань і врізаюся попереком в кут обіднього столу.

— Ауч, — шиплю і тягнуся потерти забите місце.

Боже, як же боляче!

— Ніко? Ти там? Підніми, будь ласка, камеру. Я нічого не бачу.

— Хто це?

— Е-е-е. Рей.

Смикаю головою, намагаючись визначити, звідки долинає звук чужого голосу. Він ніби трохи застуджений, бо я безпомилково вловлюю хрипоту в ньому. Але не колючу, а якусь м'яку чи що.

— Звідки ти тут взявся, Рею?

— З додатку «Echo». Тобі потрібна допомога?

— Чо-о-о-рт. Так.

У мене миттєво загоряються вуха і від сорому хочеться провалитися крізь землю.

Міцніше стискаю в руці смартфон і прикладаю його ближче до вуха. Я не бачу вже більше року, але досі до цього не звикла. Постійно здається, що я все та ж Ніка, якою була раніше, і мені зовсім не потрібна стороння допомога.

— Спробуємо спочатку, гаразд? — боязко пропоную і відчуваю, що мої палаючі вуха починають горіти ще сильніше.

Відчуваю себе дурепою!

— Гаразд. Спробуємо.

— Ти у мене просто перший Рею. Тобто... Не перший, у сенсі перший... Ну як чоловік, а перший, у сенсі волонтер. Господи, я несу таку нісенітницю! Вибач, будь ласка! І не слухай мене. Я просто не знаю, як треба... правильно. Розумієш?

На секунду виникає незручна пауза і мені здається, що в її тиші ще виразніше дзвенять залишки тих смішних двозначних виправдань, що зараз видав мій занадто балакучий рот.

— Ти у мене сьогодні теж перша, Ніко. І я теж поки погано розумію, як треба правильно. Але ми впораємося.

На відміну від мене, Рей не панікує. Від слова «зовсім». Його голос звучить рівно так само, як і пару секунд тому. І ні, він не захворів. Люди, які хворіють на застуду, звучать зовсім інакше. Тепер, коли я не можу покладатися на свій зір, слух у мене ніби в мить розвинувся до якихось вражаючих меж.

Або це я просто почала уважно прислухатися до всього, що мене оточує?

У будь-якому випадку голос у Рея трохи хрипкий, низький і в той же час якийсь особливо м'який. Він немов витканий з оксамиту і диму. Якщо у всіх волонтерів додатку для людей з проблемами зору такий тембр, то я готова «висіти» на лінії вічно.

— Так, у чому твоя проблема? — запитує і тим самим повертає мене до реальності.

— Мені тут щось надіслали поштою. Якщо чесно, то я не думала, що хтось ще нею користується. Ну знаєш, все можна зробити онлайн. Це простіше і швидше.

— Так, якщо вчасно сплачено рахунок за інтернет і мобільний зв'язок. І якщо є світло, — в його голосі прослизає легка іронічна нотка.

Чомусь я уявляю собі, що вона схожа на іскорку, яка вилетіла з бенгальського вогника.

— Так. Звісно. У мене все сплачено, якщо що. Отже, мені надіслали тут щось, але я не знаю, що саме. На дотик конверт здається щільним і дуже дорогим. А ще, на мою думку, спереду вибиті літери. Навряд чи це просто реклама.

— І навряд чи це рахунок за комунальні послуги.

— Допоможеш розібратися?

— Ага. Тільки опусти камеру трохи нижче, а то я зараз бачу тільки відчинену кухонну шафу.

— Ой!

Я роблю крок убік і за інерцією тягнуся вільною рукою зачинити дверцята. Спочатку намацую тільки повітря.

— Трохи лівіше, Ніко, — підказує Рей. — Ще. Так.

Зачиняю дверцята і відчуваю себе трохи дивно, ніби я не людина, а персонаж комп'ютерної гри, в яку зараз грає Рей.

Так, Ніко, все нормально. Так і повинно бути. Ти просиш і тобі допомагають.

Коли мені тільки порекомендували встановити цей додаток у медцентрі, я навідріз відмовилася. Не хотіла відчувати себе безпорадною. А ще не хотілося турбувати незнайомих людей через дрібниці.

Так, я знаю, що цей додаток саме для таких завдань і зробили. Знаю, що ніхто нікого насильно не утримує з волонтерів. Але мені незручно. І соромно до печіння в щоках і шаленого сердечного ритму під ребрами.

Тобто, було соромно, поки я кілька разів не вийшла на вулицю в вивернутому навиворіт одязі і мало не потрапила під колеса, не дійшовши навіть до пішохідного переходу.

— У конверті щось є?

Обмацуючи рукою поверхню столу, я обережно повертаюся. Знову натикаюся на кут, але цього разу без наслідків. Ковзаю по прохолодній дерев’яній кришці і знаходжу лист.

— Здається, є.

— Ок. Дістань його. Зможеш?

— Спробую. Секунду.

Я відкладаю смартфон поруч і, обмацавши конверт, акуратно надриваю його і виймаю щільний аркуш паперу, складений навпіл.

— Ось, — знову беру смарт і направляю камеру на лист.

— Розгорни.

Слухаюсь.

— Ніко, це запрошення на весілля.

Я на секунду завмираю. Зміст слів мені зрозумілий. Тим більше у Рея немає проблем з дикцією. Але я все одно відчуваю себе збитою з пантелику.

Весілля? Яке ще в біса весілля? Аврора, моя близька подруга, начебто, заміж не збирається. Поки що.

— Це жарт такий?

— Ні. Тут чітко написано, що тебе запрошують на весілля. Ти ж Ніка Коваль, правильно?

— Так.

— Марк та Олександра запрошують тебе розділити з ними цю радісну подію, — навмисно з перебільшеною урочистістю вимовляє Рей.

Я подумки навіть вдячна йому за це, тому що серйозно цю новину мій мозок зараз відмовляється сприймати.

— Дякую, — шепочу і опускаю руку на край столу, щоб відчути рівновагу.

— У тебе такий тон, ніби на похорон запросили, а не на весілля, — Рей тихо сміється.

Його сміх... Він теж діє на мене якось по-особливому. Напевно, тому що Рей — мій перший у цьому додатку. А перший досвід, як відомо, завжди найяскравіший.

— Майже вгадав. Там більше нічого не написано?

— Дата, час і місце проведення свята.

— Значить нічого важливого.

Я хапаю лист, без жалю мну його і відправляю в сміттєвий кошик. Благо, я вже запам'ятала, де він розташований, і мій кидок, судячи зі звуку, виявляється влучним.