1. Плітки

– Юль, підеш з нами? Трохи розслабитися перед вихідними, – колега, що займає місце праворуч, підфарбовує губи та питає, не відриваючи погляду від дзеркальця.

– Дякую. Може іншим разом, – відповідаю звично та без жодних роздумів.

Руки тим часом, теж на автопілоті, наводять лад на столі. Рівняють стосики зі зразками декоративного паперу, скріплюють бланки накладних і відправляють їх до відповідного тримача.

– Ну й дарма, – промовляє Світлана Мороз, кокетуючи зі своїм відображенням.

Я не ображаюсь.

Розумію: дівчата незаміжні, їм треба десь знайомитися. А мені темні приміщення з гучною музикою та поганою вентиляцією ні до чого.

Викреслюю останні пункти з плану на сьогодні та з приємним відчуттям завершеності згортаю робочий записник.

Закидаю в сумку телефон, папірці з рецептами, які виписала під час обідньої перерви. У холодильнику третій день стоять вишні та скоро віддадуть богові душу. Це не діло.

Щедрі родичі поділилися врожаєм з дачі. Шкода, що вільним часом і силами на його обробку не поділилися.

Але сьогодні я вже точно розберуся із цією справою – вийде красивий і поживний джем до сніданків. Лишень треба купити цукор.

І корм!

У Фаршика закінчується вологий корм, – згадую та дописую в побутові замітки ще один пункт.

Фоном чую, що панянки домовляються зустрітися внизу, вирішують, хто-як поїде, скільки машин таксі викликати.

Відчуваю їхній піднесений та бешкетний настрій. З гомоном та смішками компанія прямує до ліфта.

О! Розслабитися планує не лише жіноцтво – кілька менеджерів-чоловіків, кур’єр, двоє операторів станків і програміст теж обговорюють алкогольне меню цього вечора.

Тільки моя сусідка ще лишається чепурити пір’ячко. Дістає мініатюрню пляшечку та починає прискати якийсь ароматний засіб на своє довге висвітлене волосся.

– Ходімо з нами, Бондарчук, – не відстає. – Ти завжди відмовляєшся. На пів годинки. Вип’ємо по коктейлю, попліткуємо.

– Хіба там можливо спокійно розмовляти? Ви ж знову до якогось клубу?

– Сьогодні це бар. Тільки відкрився. І вже дуже популярний. Жива музика, оригінальні авторські напої та п’ятизіркові відгуки, – називає заклад, але мені він ні про що не говорить.

– Впевнена, ти знайдеш там привабливішого за мене співбесідника. Протилежної статі.

– Сподіваюсь, – закінчує наносити шар туші та надсилає мені грайливу усмішку. – Але з ним не обговориш деякі теми.

Киває в напрямку кабінетів, що розташовані навпроти нашого опенспейса. Он вона про що!

Найбільший кабінет зі скляними дверима та золотистим написом на них уже другий місяць займає новий виконавчий директор.

– Цей Демченко, – схиляється до мене та довірливо шепоче: – не чоловік, а ходяча провокація. Впевнена, що він супермен у ліжку. Тримає себе холодно, але мене не надуриш. Весь такий стриманий, вимогливий, непідступний, а бісенята в очах так і спалахують. Демонята. А яка статура, плечі. Ти помітила? Умм-м!

Білявка замріяно прикушує нафарбовану губу.

– Нічого такого не помічала. Керівник, як керівник.

– Ну, ти як завжди, свята наївність. А я от уявляю, як він своїм сталевим голосом наказує зачинити двері кабінету, підійти ближче, спертися на стіл, нахилитися… Була б не проти отримати особисту догану від такого гарячого тирана.

На цей її відвертий монолог можу тільки здивовано хитати головою і оторопіло кліпати.

Тиран?

Гарячий?

Так, принциповіший за попередника.

Запровадив більш детальну звітність, штрафує за спізнення та невчасну обробку замовлень. А нещодавно видав нові алгоритми спілкування з клієнтами та сам перевіряв усіх менеджерів. Викликав по черзі у свій кабінет, як на екзамен. Двоє після цього втратили премії на місяць. У наступному підуть «перездавати».

Строго, але справедливо.

Тож з характеристикою «вимогливий» я згодна. Проте на особливості фігури Марка Сергійовича якось не звертала увагу.

– А ще мені здається, – ще ближче нахиляє голову до мене та змовницьки шепоче фантезерка Світлана, – що він накинув своє гаряче око на когось із нашого колективу.

Киває кілька разів на підтвердження.

– Підозрюєш, на кого? – і брови вигинає так, наче це якийсь неймовірно важливий секрет.

– Та звідки? Я взагалі за ним не слідкую. Навіщо це мені? – розгублено знизую плечима та вимикаю комп’ютер.

Ти диви! Навіть коктейлів не знадобилося, аби пліткарство пустило коріння. Та мені це не подобається, хочу завершити розмову, що з’їхала на якусь недоречну тему.

– Так я і думала, – промовляє Світлана та панібратськи бере мене під лікоть, спрямовує до ліфта.

Не пручаюся, швидше вийдемо з будівлі – швидше розійдемося.

– А знаєш, мені за нього навіть трохи образливо. Чоловік тільки даремно витрачає час, ти ж у нас давно й надійно пришвартована.

– Хто? Я? – зупиняюсь та мало не плутаюсь у власних ногах. – Тобто так… у нас з Андрієм усе чудово. Скоро десять років весілля. І взагалі – Каролінка. А ти хочеш сказати, що «наш». – Тепер я переходжу на змовницький шепіт. – Що він… на мене?

Дуже дивно та соромно навіть завершувати цю думку.

– Я теж дивувалася. Ти ж, ну, будьмо відверті, – оглядає мене з ніг до голови, – одягаєшся, як пенсіонерка. Гульки-хвостики, з макіяжу лише пудра. І сидиш цілий день мишею: від екрана голови не повертаєш. Навіть цікаво, що він у тобі розгледів. А ще цікавіше – коли?

Ох! Порівняння з пенсіонеркою було неприємне.

Відступаю від пліткарки та закладаю руки в кишені лляних штанів-палаццо. Згори на мені вільна блуза на довгий рукав трохи теплішого пісочного кольору.

Чому зручний, просторий одяг пастельних тонів – це погано? Але в іншому я згодна з колегою. Ніколи не намагалася привернути до себе зайвої уваги.

– Я думаю, ти просто передивилася серіалів. Запевняю, між нами ніколи нічого…

– Юліано Вадимівно? – лунає позаду впевнено та офіційно.